Персонаж

Він вже робив так десятки разів. Чекав, поки хтось направиться до книгарні, сам заходив одразу за ними. Його провідник забирав на себе спалах ентузіазму персоналу, а він проходив собі до жанрових полиць, вишукував серед них «Трилери» або «Містику», якщо була (хоча одного разу сталося аж «Темне фентезі»), а вже там – свої книжки. Бажано, звісно, останню видану, але годилася будь-яка – аби рідна. Тоді він тихцем «збільшував її сентиментальну вартість», як сміялися друзі. Брав з полиці, підписував, ставив назад. Таємна авторська інскрипція. Приємна несподіванка для прихильника.

Записник з ідеями супутніх написів у нього був повніший за блокнот з потенційними іменами для героїв, але зазирати до нього під час художнього хуліганства часу не було, тому деякі написи перебігали на першу сторінку ощасливленої книжки з пам’яті, а інші народжувалися просто на місці. Іноді думка-блискавиця била мимо, але здебільшого виходило хвацько, афористично, влучно – принаймні, йому самому подобалося. Узяв, підписав, поставив. Не озирався, як підліток з цигаркою, а швидко, точно, впевнено діяв.

Навпроти дверей цієї книгарні, в кінці зали, по-бібліотечному стояло кілька шаф з полицями, а в закутку між стіною й останньою шафою знайшлися чотири примірники його останнього дитяти, «Магніту і магнолії». З обкладинки зиркала таємнича фігура з очима тигра, котра в тексті не згадувалася жодним натяком.

Перший напис: «Магніти, магнати, накрити, нагнати, запити, заїсти, доспати, догризти». Це був легенький спойлер до другої половини книжки, але нехай. Підпис.

Руки робили своє вправно і без небажаного шуму. Індивідуальні благословення для випадкових обранців.

Третій напис: «Усяке було, буває і буде. Таке теж». Неконкретно, лаконічно, але потенційно багатозначно.  Простір для пошуку смислів. Підпис.

– Водене? Це ви?

Почувши творчий мононім, котрим він щойно підписувався, Воден вдихнув, озирнувся і видихнув. Його впіймали на гарячому, але, на щастя, точно не працівник книгарні. Заспане волосся. Трохи замурзані джинси.

– Здається, що я, – підтвердив він і презентував усмішку.

– Справжній ви?

– Та начебто.

– Я теж іноді не знаю, чи я справжній. І чи люди справжні. Іноді буває, що вони таки є, а іноді – що їх ніколи не було, але я їх усе одно пам’ятаю. Це ви тут підписували книжки? Я читав у вашому блозі, що ви так робите. Не знав, що ви буваєте в таких маленьких містах.

– У мене тут родичі.

– Все одно не віриться, що ви тут. Я вас бачу і чую, але не віриться. Голос, буває…

Він замовк, а Воден нараз усвідомив, що простір навколо нього тепер обмежений квадратом з полиць, двох стін і цього персонажа, що закривав собою вихід із закутка. Персонаж був поклав одну з долонь на полицю, і тепер пальці з бруднуватими нігтями лежали менш як за пів метра від обличчя Водена. Нарешті, він продовжив, хоч і не зовсім з того місця, де зупинився:

– А ви коли пишете або думаєте, у вас весь час іде якийсь внутрішній монолог? Чи діалог?

Воден мав готову відповідь на «Звідки ви берете свої ідеї?», але тут, начебто, питалося трохи про інше.

 – Зараз мені здається, що так, майже завжди. Я ще якось не зібрався перерахувати голоси в голові.

Персонаж не віддзеркалив його усмішку. Він зчепив пальці, помовчав, а тоді заходився обмацувати кісточки однієї долоні іншою. Воден за звичкою всю розмову продовжував додавати рис карикатурі, котра залишиться в його пам’яті про цю зустріч. Прості штрихи обличчя, розмиті контури сіпаних долонь, трохи схилена набік голова. Воденові здалося, що його викривач тепер стояв ближче, хоч і не помітив жодного кроку.

– Так, хтозна, скільки їх і хто вони. Де вони. З ними важко.

Персонаж раптом усміхнувся, ніби з запізненням увібравши Воденів дотеп, і обережно взяв з нерухомих авторських рук четвертий з наявних у книгарні примірників його найсвіжішої спроби «без ліхтарика пройти печерою людської душі», як обіцяла анотація.

– Ох, я через годину сам собі не віритиму, що зустрів вас. Дякую. Але в мене буде доказ.

Воден тільки кивнув, не бажаючи заохочувати подальшої розмови.

Персонаж подався до каси, розплатився і вийшов з дверей, стиснувши книжку в обох руках. Воден аж увечері зрозумів, що так і не підписав її.