Гра почалася

– 98… 99… 100. Хто не сховався – начувайся. Я йду шукати.

Старі недобудови на периферіях міст завжди тягнули у свої нетрі дітей та підлітків. Там, між розписаних та розмальованих стін, битої цегли та будівельного сміття вони знаходили свій прихисток. Для них такі недобудови цінувалися більше за строкаті парки розваг з солодкою липкою цукровою ватою. Куди приємніше носитися напівтемними кімнатами та коридорами, почуватися незалежними від батьків. Це їхній світ зі своїми розвагами, таємницями та історіями. А там, де є діти без нагляду, знайдуться й дорослі, яких вони ваблять.

І, звісно, в кожній такій недобудові є підвал, куди живі діти наважувалися спуститися лише на спір чи з дуже поважної причини.

– На подвір’ї ходить котик. В котика м’який животик. Ми від котика сховались, і у зубки не попались, – бурмотіла дитячого віршика дівчинка років дев’яти з тонкими русявими кісками та сукенці в горошок. Вона обережно ступала по бетонній підлозі першого поверху недобудованої школи. Сонце вже впало за дерева і сутінки огорнули будівлю.

– Сашко, на другий поверх не можна! – прокричала вона. – Якщо ти заховався там, то будеш водити.

Дівчинка не переставала читати віршиків, зазираючи до темних кутків класних кімнат та туалетів. Проходячи повз дверний отвір, що вів до підвалу, на секунду замовкла, завмерла. Не повертаючи голови, покосилася на діру. Вона вже згадала наступний віршик як із глибини підвалу долинув голос:

– Дівчинко, я знаю де заховалися твої друзі. – Голос звучав м’яко та солодко, ніби лився цукровий сироп. – Ходи-но сюди, я підкажу, де шукати.

Дівча сторожко підійшло до відчинених дверей. Двері рипіли від протягів. Вниз вели довгі сходи й закінчувалися темним коридором. Внизу біля першої сходинки стояв чоловік у плащі до колін кольору хакі. Він широко посміхався жовтими зубами, на вкритому щетиною підборідді блищала слина.

– Йди-но сюди, дитино, я підкажу, де шукати твоїх друзів.

Дівчинка супилася, перебираючи пальчиками поділ сукенки.

– Це ж не чесно, – сказала вона. – Я повинна сама їх знайти.

– Чесно-чесно. Я тільки підкажу. Спускайся. – Проте дівча стояло нерухомо у дверному отворі.

– Я вас не знаю.

– Як тебе звати?

– Ксеня.

– Ксеню, ти гарна, слухняна дівчинка. За це я тобі дам дещо солоденьке. – Чоловік пошарудів у кишені й простягнув долоню з льодяниками “Дюшес”. – Смачні. Любиш такі?

Дівчинка випнула нижню губу і ще більше насупилась. Вона підняла ногу та ступила на першу сходинку підвалу.

– От хороша дитино, йди, не бійся. В мене багато ще таких цукерок і я всі віддам їх тобі. – Очі чоловіка блищали, права рука в кишені пальта поступально рухалась нижче поясу. По губі стікала густа слина.

– Йди-но, бо цукерки вже тануть. – Чоловіче дихання прискорилося, зробилося коротким, поверхневим. Рухи руки в кишені прискорилися в такт диханню. – Тобі нічого боятися, моя дорогенька.

– Мені нічого боятися, – прошепотіла дівчинка.

З глибини темного підвального коридору почулися дитячі співи: “Ми нехрещені померли, з кісточок облізла шкіра. Під землею нас заперли, щоб ми більше не шуміли”.

Чоловік різко обернувся на голоси.

– Хто там? – Потім поглянув на дівчинку вгорі. – То твої друзі? – Але дівча тільки посміхалося. Так діти посміхатися не вміють. То була дика посмішка, більше схожа на вишкір, від якого на обличчя чоловіка наповзло збентеження. Голоси з глибини підвалу наближалися, їх ставало все більше і вони лунали хором мов жаб’яче кумкання на болоті.

“Ми страдчата – мертві діти, на могилах наших пижма. Нікому нас похрестити, загорнути в теплі крижма”.

Чоловік відсахнувся, спіткнувся та впав на сходи коли з темряви показалися дитячі личка, спотворені, сірі, з виразками на шкірі. Вони кліпали сумними оченятами, дивлячись на переляканого чоловіка.

– Скажи, щоб не підходили, – закричав він дівчинці на верхній сходинці. – Хто ви? Ідіть до біса, нечисть мала. Не наближайтесь!

Та дівчинка тільки посміхалась. Вона потягнула за ручку дверей і зачинила вхід до підвалу зсередини. Останній флер світла поглинув сирий підвальний морок.

В цілковитій темряві чулося тільки шаркання дитячих кроків, чулися тільки голоси вже навколо чоловіка та його надривний крик. Чоловік кричав, зриваючи голос, розмахуючи руками, дерся сходами вгору. Від цього дитячий сміх тільки посилювався. Їм було весело. Їм не вистачало гри з живими.

А коли крик стих, протяг з підвалу зі скрипом відчинив двері й безлюдними кімнатами будівлі полинув ледь чутний дитячий спів: “Ми награлися, втомились, посміялись, пожурились. Будемо тепер чекати, нових друзів зустрічати”.