Квітка

Я йду, бо не має сил бігти. Я йду, не знаю скільки, та цій ночі немає кінця. Вже давно закінчились лісні хащі, та і сам ліс зник. Йду не озираючись. Мені говорили, що не можна озиратись. Здається, за мною женеться вся нечисть цього світу. Я чую голоси. Я закриваю вуха, але вони все рівно лунають. Вони заповнили мою свідомість. Сили покидають мене, а разом із ними покидає і здоровий глузд.

Втома огортає мене повністю, але я не можу зупинитись. Я несу свій скарб, свій шлях до знань й багатства. Мене тамує голод, а найбільше спрага. Але окрім полину й солі нічого не маю.

До мене доходить божевільний регіт і цокіт копит. Не кінських, а самого дідька. Але він там не один. Я чую жахаючий рик. І все це через квітку. Мені так кортить озирнутись, щоб побачити кому він належить. А як оглянусь, так і згину. А разом із нею згине і душа моя. Так мені сказав чудний старець із шинку. За пляшку доброго самогону пообіцяв розкрити мені таємницю. І я повівся, бо з дитинства мене цікавили всілякі розповіді про дідька, відьом і всяку нечисть.

Я спотикнувся об камінь і впав. Мені розповідали, щоб обгородитися від нечистої сили, треба описати коло сіллю. Та солі в кишені зовсім мало, і вистачило лише на півколо. Завершив коло полином. Я не знав чи це подіє, але інших варіантів я не мав. В мені оселився страх.

Мене швидко оточили страшні примари, проте мій слабкий захист спрацював. Я бачив чорні свині рила із рогами на голові. Бачив вовчі пащі з гострими зубами. Вони намагались кігтями пробити захист. Від злості й невдачі, чорти наче покращилися, намагаючись підкорятися з-під землі. Я почав молитися. Але від моєї молитви тхнуло страхом більше, ніж вірою і надією. Голоси в моїй голові роздирали мене із середини.

Я був в полоні, до поки не пролунають перші півні. Голоси зовні кричали "Віддай!" й відразу кігті били об невидимий бар'єр.

В слабких місячних променях я помітив, що захист слабшає. З кожним ударом зникали часточки солі й полину. Лінія тоншала з кожною секундою.

Вихід був один. Віддати їм скарб. Віддати палаючу квітку, квітку мудрості й багатства, яка зветься цвітом папороті. Я дістав її із пазухи, світло заповнило коло. Вся начисть, мов зачарована, спостерігала за нею, просовуючи лапи й промовляючи "Віддай".

Я кинув квітку й нечисті не стало. Не стало й голосів в голові. Лише чулось віддалений, задоволений голос дідька. Сонце показало свої промені. Я почув потік ріки й наблизився до неї, щоб втамувати спрагу. У відображенні води, замість молодого юнака, побачив сивого діда. Я біг усе життя. Так і не здобувши омріяне багатство і знання.