Бабчина смерть

Минала четверта доба, як наша бабуся не хотіла злізати додолу.

Вона висіла в кутку стелі, прямісінько над своїм ліжком, у якому помирала останні кілька тижнів. Зіщулилася, вчепившись кінцівками в чисто побілену стелю, немов великий павук, прибитий морозом.

Вона любила, коли стеля була гарно побілена.

Показувала нам, малим, як розмішувати вапно, як мазати, або не було віхтів знати.

«Отако, отако», — воркувала. Її голос завше був грудним та низьким.

Таким самим вуркотінням вона реагувала, коли зараз хтось намагався зняти її зі стелі.

Гарчала, попереджала, щоби не лізли, бо…

Ми мали нагоду пересвідчитися, що саме «бо». Коли тато пробував штовхнути її держаком мітли, вона блискавично схопила його і рознесла в друзки. Чисто тобі ДКУ.

Тато, сполотнілий, тримав віник з оцупком держака й тремтів.

Коли мама налила йому сто грамів, він трохи очуняв, і тоді лише поклав обламану мітлу в куток. Потім пішов надвір рубати дрова.

Ми ж стояли всі у бабчиній кімнаті: мама, тітка Тамара, сусідка – баба Нюра, її новий дід, нас маминих четверо, а ще двоюрідний брат Сірожа.

Саме тітка позвала нас вранці до баби, коли все сталося. Якраз на Великдень її черга була сидіти коло баби.

По секрету скажу: тітка дуже сподівалася, що бабця помре саме на Паску, бо тоді, кажуть, Бог прощає усі гріхи, і душа возноситься на небо без усяких там судів.

Не знаю, чи то бабця дійсно вмерла, і воскресла як Ісус, але вознеслася вона точно. Принаймні, на стелю.

Ми прибігли всі табуном, по дорозі радісно перешіптуючись: «Ну шо, вже? Відмучилася, господи мій милий».

Вона висіла там, під стелею, у закаляній нічній сорочці, і її сиві коси метлялися донизу, мов павутиння в погребі.

Не знав, що у бабці таке довге волосся.

Тітка забилася в куток і верещала, мов порося, її лемент підхопили всі окрім мене, бо від побаченого подих перехопило. Я чисто тобі завмер, і якби бабка надумала сповзти донизу і зжерти мене, мабуть, не противився би.

Минув день. Вже усі були в хаті. І міліція, і пожежники, і районна «швидка».

Всі чухали голови, радилися. Хвацький сержант пробував підскочити і стягнути бабцю за сорочку, але ще в польоті отримав по зубах і покотом звалився біля ліжка.

Поки нашатирю не дали, не вичунював.

Один із пожежників пропонував збити бабусю з брандспойта, але мама заплакала, що не можна так, не по-християнськи, та й що люди скажуть.

Погомоніли та й розійшлися, кожен по своїх справах. У нас у районі так завше – не можеш впоратися з бідою – то лишай так, саме мине.

Міліціонери ще наступного дня приїжджали, але тільки кави цілу банку випили, а нічого не змогли вдіяти.

Як найметкіший, я одразу збагнув, що тут замішана нечиста сила, і запропонував позвати батюшку. Так і порішили.

Чекали отця Івана на ранок, а припхався він аж під обід, бо то хрестини, то родини.

Зайшов, огрядний, прожовуючи якийсь харч, діловито закачуючи рукава та надіваючи попи́нку. Коли побачив бабу, завмер. Його тлусті щоки затряслися, мов холодець. Таким батюшку ніхто ще не бачив.

Мов на автоматі він щось прошепотів і бризнув на бабу з пляшечки святою водою.

Якщо ви думали, що вона задимілася, абощо, чи впала зі стелі, скажено репетуючи, як у страшних фільмах, то розчарую вас: не відбулося а-ні-чо-гі-сінь-ко.

Окрім того, що бабця цвіркнула на отця тонким струменем лайна, прямо з-під сорочки. Такий сморід став у кімнаті, що ми з Сірожею не витримали і почали блювати.

Нас підтримав батюшка, бо дещо потрапило йому до рота.

Коли його роздовбана «Славута» зникла в хмарі куряви, ми поприбирали у бабці, й усілися на довгу лавку, котру притаскали знадвору.

Хтось залускав насінням.

Ми не знали, що робити далі, але вирішили бути з бабцею, оскільки просто кинути її там – під стелею – то було не по-християнськи.

Тож встановили чергування.

Читали книжки, рубалися в карти і в доміно. Інколи тато грав на баяні, а ми підспівували. Особливо палко співали «О, чорна я си, чорна», бабця цю пісню дуже любила.

Минали дні і ночі.

Бабця висіла під стелею, і навіть не думала падати. Так само напружено вгризшись у куток, вона інколи погойдувалася від протягу, а зрідка гуділа, як потривожений кіт.

Через рік ми почали всерйоз непокоїтися. Бо настала пора білити.

 

 

 


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Казан Піфона
Другий етап: Казан Вельзевула
Історія статусів

16/04/20 11:54: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
22/04/20 02:12: Грає в конкурсі • Перший етап
26/04/20 21:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/04/20 19:00: Фіналіст • Фінал