На світанку

Отямився в якомусь просторому приміщенні на стіні. Навколо були портретні рамки. Поруч зі мною були портрети з ріст Бертона. Стоп! Я сам був картиною. Як? Останнє, що я пам’ятаю? Вечірка. Брюнетка в чорній сукні, червоними вустами і вказівним пальцем манила мене. Я пішов за нею з вітальні в кімнату, де не було нічого крім темноти. Обійми, руки які опускались по талії, теплий подих випустив мурашок по тілу, укус. Не може бути!

Мої роздуми перервала її поява. Пані в зеленій блузці і чорній спідниці. Місяць освітлював її пишні груди і вуста.

-  Ти так і будеш там сидіти? – це вона до кого?

-  Так Ростислав. Спускайся. – сам не розуміючи як, я вже стояв перед нею.

-  Що ти зі мною зробила? – я відчувай цей аромат, я бажав її.

- Ти сам пішов за мною.

-  А в мене був вибір?..

-  Я залишився сам у цьому пустому, великому маєтку. Намагався вибудувати якусь логічний ланцюжок. Яка в біс логіка? Як раптом:

-  Ти тепер її новий улюбленець, - хто, де, звідки голос? – я твій сусід по стінці.

- Де? - я підняв голову звідкіля йшов голос – це був чоловік з 19-18 століття судячи з одягу.

-   Я граф Себестьян III, - як виявилось я розумію іспанську, - вампіри знають всі мови світу, не дивуйсь.

- Ти чому там?

-  Наша пані мене сюди помістила. До тебе я був її улюбленцем. 125 років. Звісно в неї були інші, сам розумієш, та все ж таки. Свіжа кров завжди добре, їй потрібне нове потомство. Ось ти для чого тут. Раз в сто, сто п’ятдесят років вона виходить на полювання, саме для цього. Вітаю.

-  Не знаю радіти чи ні?

-  Той світ людей приречений все рівно, та це не означає, що тут інакше. – потім він розказував мені свою історію, - ось так я став картиною

- Досі забивати йому баки, - пані повернулась, - не сумував коханий?

- З яких пір я твій коханий?

-  З тих самих.

Все було схоже на якийсь фільм, тільки я не знав до кінця свій сценарій. Ми жили в замку, займалися коханням. Я знав кожну частинку її тіла, та не знав її саму. Вона ніколи не знімала маску. Невже скоро я теж стану вічним портретом? Втішати, що попереду ще шістдесят років, не вихід.

- Я знаю про, що ти думаєш – сказала вона після вечері, яку я приніс з нічного клубу. – міг би й молодшу знайти, - збиваючи попіл сказала вона.

-  Їй тридцять не більше.

-  А на смак всі п’ятдесят.

- Ну вибач.

- Ти думаєш, що станеш черговим портретом моїй колекції, що ти потрібний лише для потомства і сексуального задоволення.

-  А хіба ні?

-  Розумієш, я кохала один раз – це було коли ще я була людиною. Всі портрети лише спроби забути це кохання. І я не виняток, - капля вина потрапила на манжет.

-  Знову зіпсував сорочку.

-  Мене дістав звірячий інстинкт, нікчемний секс, вечеряти повіями.

-  Ти сам їх вибираєш, ти ж не хочеш жебраків, мачо.

-  Заховай мене вже в портрет, бо . я обірвався на пів слові.

-  Ти що мене кохаєш? – не знав, що може бути така інтонація в даного питання, та своє так я забрав з собою на балкон.

Я не реагував на обійми, ласки.

-  Ну зрозумій. Ти хочеш все і відразу. Я тебе викрала не через те, що ти тоді пішов за мною. Я слідкувала за тобою півроку. – Замість подиву просто запитав.

-  Чому я?

-  Серце підказало.

-  Те яке не може покохати?

-  Не починай. Краще обійми мене.

-  Я кохаю тебе, вибач - і штовхнув її в вітальню, щоб сонця промінь не спопелив її.