Потойбічні мисливці

Він стрімголов біг пустою вулицею по околиці міста та судомно кричав у повний голос, благаючи про допомогу. Але, здавалося, ніхто його не чув, або не хотів чути задля своєї безпеки. А за спиною, не стихаючи ні на мить, чувся цокіт коня по бруківці та свист від помахів сокири.

Чоловік навіть не обертався, щоб знову не побачити те страшне чудовисько з лосячою розрубаною головою, оскаженілими очима, що випадали з очних яблук, кривою щелепою і довгими гострими іклами, ведмежим тілом та людськими руками, що скакав на своєму коняці-вовку і тримав величезну сокиру, з якої рікою стікала кров.

Бідолаха не відчував своїх ватяних ніг від бігу, проте все одно не спинявся, сподіваючись на будь-який порятунок. Але порятунок все ж таки з’явився, здавалося б, нізвідкіля. Ним стала чи то жінка, чи то бабця, що вибігла з провулку. Вона жваво почала махати рукою і кликати за собою. Не встиг чоловік добігти до неї, як жінка дременула в двохповерховий будинок. Втікач кинувся за нею. Влетівши всередину, чоловік перечепився через поріг і посунувся по паркету в коридорі головою вперед. Двері за ним зачинилися, настала тиша, і він опинився в незнайомому будинку без світла. Чоловік навпомацки піднявся та став, потихеньку крокуючи, йти по коридору.

- Хтось є?! – гучно мовив чоловік.

Відповіді не було, але він виразно почув цокотіння перед самим своїм носом. Простягнувши одну руку перед собою, відчув щось липке й волохате. Рука відразу інстинктивно відсахнулась, але бридка тягуча рідина так і залишилась на долоні.  

- Що це таке? – зарепетував чоловік.

Ніхто не відповів, проте через мить ввімкнулося світло і втікач побачив перед собою величезного людиноподібного бика. Його обсмалене дихання, що вилітало з ніздрів у вигляді диму, опускалося прямо на обличчя чоловіка, який поблід від страху та зморщився.

- Це моя шерсть, сучий сину, - схожим на грім голосом, відповів бик і, схопивши зляканого бідолаху за шию, поніс його над підлогою в сусідню кімнату. Там вже їх чекала компанія чудернацького монстра, що мовчки сиділа за круглим столом під тьмяним світлом зеленої люстри.

Бик з легкістю кинув чоловіка на стіл. Ще мить і бідолаха побачив занесену над собою сокиру у лапах лося, який нісся за ним по вулиці. Блискавичним вправним рухом лось пришпилив втікача до дерев’яної поверхні. Чоловік, піднявши голову, побачив, що з його живота стирчить тільки край сокири та її сталева ручка. Він жалібно заскиглив і згадав про всі свої злодіяння - вбивства та крадіжки задля наживи. 

- Ну, що, іроде, - низьким голосом мовив чи то кіт, чи то старий дід, який сидів на високому стільці.

- Не думав про те, що тебе спіткає доля за твої гріхи? - завивши по-вовчому на останніх словах, монстр почав вилизуватися.

- За які?! За що?! – кричав не своїм голосом чоловік.

- За всі діяння, що сотворили твої руки, бісе, - люто мовила сова, що виповзла на павучих лапах з темного кутку кімнати.

- Не для того ми зібралися, щоб тобі гріхи зачитувати, - заговорив величезний змій з бридкою, слизькою шкірою, - а щоб з’їсти. Такі, як ти, темні покидьки - найсмачніші.

 І настало пирування. Тіло чоловіка здавалося мініатюрним, порівняно з кожним із монстрів, проте нагодувало воно їх всіх своїми гріхами достатньо.

 Тож на ранок опустіла кімната жорстокого пирування, а мисливці на грішників стали дожидати наступної ночі, щоб поласувати новою жертвою.