Початок буднів

Постукали втретє. Так наполегливо добиватися можуть лише силовики або доставщики піци. На жодну з категорій заявок ніби не подавав. "Думки натщесерце треба записувати", – подумав Антон і, увімкнувши чайник, почалапав до вхідних дверей. У вічко побачив лише силует, осяяний недоречним проти дверей, напівповним плафоном мертвої комашні. Давно хотів його розбити, та не знав нащо. За пристойної нагоди кнопку дзвінка був потрощив.

– Вітаю. Приніс вам добру звістку від господа нашого... – почув Антон у ледь прочинену смугу зовнішнього світу.

– Я релігією не користуюсь, – кинув вичитаною десь відмовкою. Але тактичної фази вчасно не виконав – дверей не зачинив.

– Ви вірите в сатану? – пхався вісник і, поки Антон складав усе те докупи, додав: – Тоді в мене для вас ще й погані новини.

– Ви ходите попід хати, щоб дратувати людей зранку?

– Сказано: іди й проповідуй...

– Я в курсі, що ви – ловець душ, – втягувався в дурну суперечку Антон, хоч і розумів, що не варто. Хоча б задля власного емоційного здоров'я, бо такому візитеру клепки вже не вправиш. – Як на мене, ваші боги – хороші чи погані – то чужинський фольклор. Хоч і популярний в певних, я б сказав – обмежених колах.

– Бог один, і його закон...

– Я керуюся чинним законодавством! – досить зло вивалив Антон.

– У такому разі ви ображаєте почуття віруючого. І обмежуєте чужі права та свободи.

– Що?..

– Ви агресивно зневажаєте мої наміри слідувати святости. Типовий сатанізм. Атеїсти й агностики теж сатаністи.

– А я тут до чого? – Антон ширше прочинив двері та якийсь час вдивлявся в непоказного миршавенького, але й прилизаного чоловічка в сіренькому піджачку. А той погляду не відвів, навпаки – блищав ним назустріч щодуж.

– Отже, – Антон прийняв виклик, – ви стукаєте до мене в двері, аби причепити мені ярлик та уособити в мені якісь свої власні страхи? Так?

– Ні. Я нічого не боюсь. У святому письмі сказано...

– Зачекайте. Я читав те письмо. І щодо тексту маю власну сформовану думку.

– Поки ви не наговорили зайвого, попереджаю – хула на бога не прощається! – швидко намолов губами чоловічок і довільно вставив фразу-паразит, притаманну субкультурі: – То все від нечистого.

– Авжеж. І на все воля божа. – Антон трохи пом'якшився. – Спробуйте зрозуміти: і ваш нечистий, і умовно чистий – то персонажі однієї книги. Яка мені не зайшла. Чуєте? Я прискіпливий, якщо хочете – фаховий читач. А ви сватаєте мені ці архаїчні, наскрізь політизовані уявлення про світоустрій.

– Це більше, ніж книга! – чоловічок виставив поперед себе примірник писання, ще й догори дригом. Антона чомусь насмішила перевернута тиснена символіка на палітурці, обличчям вісника приховано майнула безпорадність.

"Початківець, чи що? Ним аж тіпає, так сильно хоче схилити... Стій! Я в нього перший потенційний блудень? Це ж тріумф має бути, як цноти позбавити, – думалося Антону робочим каналом. – Треба записати, бо забудеться".

– У мене там чайник, – мовив і ніби здивувався з того. – Зайдіть, поговоримо не на порозі.

"А що? Дискусія на користь, засидівся насамоті. Персонажів треба оживляти, бо вже забубонілися на один манір", – виправдовував рішення Антон.

– Але я не сам, – радо відгукнувся проповідник і протисся повз господаря всередину. Антон вистромився за двері й нікого там не взрів.

– Де двоє зібралися в ім'я моє, там і я серед них, – продекламував за спиною гість.

– А, ви про це. Ну то, роззувайтесь... обоє, проходьте. – Антон замкнув двері й тихо собі всміхнувся: – Добре, що зайшли. "Тепер не сам. Коли є ви, ім'я нам легіон".

Трохи згодом Антон перетягнув труп з кухні, вклав його у ванну і ввімкнув воду. Серце гупало десь під горлом, нестерпно кортіло описати свіжі страхи, але робочий канал видавав лише "бля-бля-бля-бля..." амплітудою збудженого дихання.

– Знаю, передбачувані розв'язки дратують. Нічо', охолоньте поки що… обоє. – завершив він не дуже чемний діалог, миючи руки над гнутим шилом в умивальнику.

У двері вкотре наполегливо стукали. Так добиватися можуть лише силовики або доставщики піци, або...