Сестри-лихоманки

 (архетипна автобіографія)

Так починається біль.

Уже котрий день трясе мене, і відкриваються нові світи, коли серце моє на межі.

Хочу силу зупинити ворожу, що рухається на мене, хочу – і не можу. Слабкі мої долоні, не зупинити їм грози. Град падає на мене.

Але я знаю все, що буде. Бо зараз мені важко в скронях стає, і нема води напитися.

Під серце мене підхоплює сила неземна, і кидає в холод тіло моє, наче льодом у тумані проводить по шкірі, і легко стає потому, ніби лечу.

А вночі вони проходять на біль мій, як стерв’ятники на падло, як звірі на кров. Слабких добивають, жбурляють в огонь.

Їх впізнаю – всіх блідих, однакових, з безкровними брудними обличчями, це начебто Місяць у плямах двоїться... троїться... четвериться у мене в очах. Розпатлані, примарні, наче смуги туману, наче брудні пелени, схиляються вони наді мною, колишні метелики білі.

І відкривається мені те, що я знаю.

Шепоче кожна своє – і стає моя шкіра липкою.

– Не здолати тобі Ахоху, бо страждання пилятиме тіло твоє, кров точитиме, висмокче. Ім’я мені – біль, пані я над хворобами.

– Мені ім’я Огнія. Як розгоряються дрова в грубі, так розгоряється серце в людині.

Пропасниця б’є мене, весняна лихоманка. І ще один лик блідий з темряви виступає, рис розрізнити не можу, але голос чутно, і жах підступає до серця: так починається біль.

– Мене звуть Льодія. Знобить рід людський. Не матиму спокою, доки рід твій живе.

– Мені ім’я Гнітія. Лягаю в тобі, наче камінь, зітхнути не дам.

– Мене звуть Хрипуша. Кашляти не даю, біля серця стою, душу займаю, виходжу з тебе хриплячи.

– Мені ім’я Глухія. Лягаю у тебе в голові, і вуха закладаю, і людина глухою стає.

Тягар у мене в черепі, віднімається слух. Це знак, що смерть настає. Але я ще опираюся, бо треба дізнатися всіх імена і кожну здолати – тоді біль відступить, і смерть, лаючись, пурхне за вікно ні з чим.

Гіркий наліт на губах, як леп – від поцілунків ваших.

– Мене звуть Ломія. Ломлю в тебе кістки, як сильна буря сире дерево.

– А я Жовтія. Жовч напущу, і спочити не дам.

І остання:

– Мені ім’я Гледія. Уночі спати не дає, багато бісів до тебе приступаються, і з глузду тебе зводять, і спати не дають: на місці не сидиш.

Я скидаю з себе ковдру. Трясавиці-огневиці, крилаті весняні лихоманки, Иродові дочки, своїм танцем ви з моря вогняного нас спокушаєте, улещуєте. Будете нас танцем трусити: «Мені ім’я Трясія...» Та не піду я до танцю вашого. Вас заклянуть цар Давид, і Йоан Предтеча, і всі святі, архангели, херувими, серафими.

А тепер найстрашніше настає. Являєтеся знову мені – ласкаві, але без облич. Опираюся вам, хоча Йов у виразках терпіти велів. Та назву імена всі я ваші – і зцілення почнеться.

І відкрилось нове знання мені.

Весна впада в гарячінь, і не скоро Іллін день, коли вовчі відкриваються нори, і звірі з гадами виповзають на волю. І водяник плещеться перед тим, як утопити когось. Не скоро ще багато всього. Але вас я здолала – замовляння викрикую, хоча кашель зітхнути не дає, і вся здригаюсь від нього. Але кажу: тіла білого вам не сушити, жовтої кості не в’ялити-не ломити, крові не пити. Виганяю вас на мохи, на болота, на очерета, на моря вогняні, на камінь горючий, ключем замикаю. Ключ в морі, замок в полі. Моїм словам – амінь.

Так починався біль.

Ангели мої з крилами полум’яними, золотими, сапфірними, святі мої заступники, так починається – творчість.

АВТОРСЬКА ПРИМІТКА: Оповідання написане на основі народних замовлянь проти лихоманок. Ще використано забобони. Зокрема, вірили, що весняна лихоманка літає в подобі білого метелика. Імена лихоманок – із замовлянь. Ахоха – від грец. αχος – «фізичний біль, страждання». Стиль, яким хвороби розповідають про себе, теж наслідує замовляння, тому лихоманки промовляють то від першої особи («Мені ім’я...»), то від третьої («спати не дає» – замість «спати не даю»).