Без вузди: два видіння

Присвячую Людмилі Петрушевській

та її оповіданню «Чорне пальто»

Це було дуже просто: темна вулиця, схожа на пустелю. Будинки темніли десь далеко, я натрудила очі, намагаючись роздивитися місто, і врешті-решт забула, чи є взагалі тут якісь будівлі.

Туман спускався на вечірню вулицю, і нарешті лишилися тільки я та дорога. Усе було в сиво-синюватому тумані, і тільки дорога чорніла, блищала сирістю.

Я витягнула перед собою руки та пішла. Поволі мій зір звик до туману, і я змогла розрізняти дорогу. Десь є будинки, є дерева, є ліхтарні стовпи, тільки до них треба дійти.

Я сховала пальці у довгі рукави старого плаща, схожого на рясу, і пішла вперед.

Раптом з туману вибігло видіння. Темний кінь без вузди. Він біг, раз у раз скидаючи головою, і ноги його дивно вибрикували. Тіло смикалося, і кінь трошки хитався. Він був без вузди – а може, я не придивилась як слід, і на морді теліпалось обірване мотуззя.

Він біг прямо на мене, і я, не знаю чому, не відступила вбік, а побігла геть. Кінь скакав у тумані, а темна вулиця пахла сирістю.

Скільки так було – не знаю. Мені здавалося, що я пробігла так усе життя. Але раптом картина змінилася. Вечір перейшов у ніч – темно-синю, сиру, блискучу, туманну. З-за рогу виїхала машина. І у скельцях її віддзеркалювався туман. Я не побачила водія та знову побігла. І знову минуло багато віків. Машина – видіння на порожній, безлюдній дорозі, темно-синій, як нічна крига. Байдужі спітнілі будинки – десь там, далеко. І я – біжу, плутаючись у рясі, яка наповзає мені на ноги, приховує руки.

Колись я читала про нічних коней, які біжать вперед, немов скажені. Читала про мула без вузди. Та й автомобіль-привид – щось знайоме з дитинства.

Раптом я спіткнулася та впала, ударившись чолом об щось тверде. Коли звела голову, то побачила темну статую – здається, жіночу. Це була та, яка дозволяла мені порпатись у старій дерев’яній скрині, вигрібати звідти мотлох, робити з нього ляльок. Це та, яка ткала мені крайки, доки нас не розлучили. Я вже була готова вимовити це слово, її ім’я, таке рідне, але замісто цього взялася за постамент подряпаними руками й схилилася до землі.

Було холодно. Ніч не розсіювалася. Але я не чула більше ні машини, ні коня. Я стояла навколішки на сирій землі – убрана у стару рясу, старі кросівки, та й сама почувалася старою – доки не знайшла її. Матір. І все інше вже не турбувало мене.

А врешті-решт, що я пережила?

Місто. Ніч. Темно-синьо, холодно, туманно, як у фільмах. А, ще: було дуже сиро.