Сопно

I

Клік. Kлік.

“Де тут поле для коментарів?”

Занадто яскраве світло монітору в темній кімнаті засліплювало втомлені очі та змушувало нервувати.

“Чат є. Вже краще.”

Вітаю!

Дзень. Вибачте, але ми зараз офлайн!

“Бля.”

Дзень. Залиште ваш запит з приводу товару, який вас зацікавив! Ми повернемося до вас протягом 24-ох годин!

“Авжеж. За цей час бактерії вже встигнуть дібратися до печінки після смерті.”

Я не знайшов деякої інформації на вашому сайті - це щодо комоду №19, темний горіх, висота 100 см.

Дзень. Під час вихідних очікування відповіді від нашого менеджера до трьох днів!

“А за цей час бактерії потраплять в інші органи та тіло почне гнити.”

Ґел припинив друкувати та схилив голову, ледь не торкаючись обличчям клавіш.

“Занадто малу часу.”

Він різко підвівся зі стільця та почав гамселити кулаком по столу з такою злістю, що пластикова клавіатура завібрувала, неначе під час поштовхів землетрусу.

— Довбані працівнички!

Дещо заспокоївшись, він неохоче озирнувся на двері ванної кімнати. Застиг на секунду у роздумах та все ж попрямував у її бік, ледве маневруючи серед безмежної купи речей. Права рука - що це, біль? Він завмер, якусь мить розглядаючи руку, простягнуту до дверної ручки ванної кімнати, насолоджуючись відчуттям болю.

“Змінюємо план.”

Ґел попрямував до підвіконня та схопив телефон. Вагаючись та вдивляючись у вікно, стиснув зуби. Вулиця була пуста, ліхтарі ледь-ледь освітлювали брудні сміттєві баки. Знайшовши у телефонних контактах її номер, він подзвонив та заплющив очі в напруженому очікуванні. У відповідь почувся високий голос:

— Ґел, — привіталася вона.

— Мені треба допомога. Необхідна.

— Скільки вже?

— Тридцять два, — він витримав довгу паузу. — З кінця грудня.

— Що? — скрикнув голос. — Якщо тридцять два не підійшло, це занадто. Твоя квартира вже захаращена ними, напевно.

— Є трохи, але я… влаштувався.

— Влаштована невлаштованість.

— Я переховуюся, але мені треба свобода.

— Ти колись танцював брейк. Тоді ти теж називав це свободою.

Але Ґел не зважав.

— Цього разу я знайшов найкращий, я впевнений. Все вказує на те, що це саме той. Благаю. Заради мене.

Обидва мовчали якийсь час.

— Окей, я тебе відвезу, — повідомила вона. — Але цього я не робитиму. Я не люблю цей бруд. Хай зробить хтось інший.

— Іо, це мій останній шанс. Якщо це будеш не ти…

— Ні. Я…

— Я сьогодні відчув біль, — перебив він.

— Ти впевнений?

— Так! Долоня, зап’ясток… Справжній біль у руці.

— Що ти нею робив, дрочив?

— Якби ж, — ледь посміхнувся Ґел.

— Комод вже в тебе? — продовжила вона.

— Майже. Я ще маю уточнити з магазином деталь.

— ҐЕЛ, бляха! — вона закричала. — Чорт забирай, то ти його навіть не дістав ще?

— Заспокойся. Завтра буде.

— Ти ж розумієш, якщо ти відчув біль зараз, то можеш відчути й коли…

— Угу. Але краще біль, ніж нічого.

— Я дуже ризикую.

— Сопно мене не знайде. Нас не знайде.

II

Новий комод стояв біля ванної кімнати у квартирі Ґела. N19, темний горіх, висота 100 см. Вони сиділи біля нього навпочіпки, вона нюхала шухляди.

— Свіжий, — прошепотіла Іо.

Ґел встав та пішов до ванної, доки вона відкривала кожну шухляду. Він на мить зупинився та запитав:

— Можна цього разу голову кудись у середню?

— Хіба тільки я розділю її на дві частини.

Вони розсміялися, як у давнину, коли Сопно ще не втрутився у їхнє життя. Справжнє життя, де для того щоб жити, не доводилося вбивати.

Вони зачинилися у ванній кімнаті. Усі інструменти були вже там. Вона рубала Ґела та виносила окремі частини тіла — розкладала їх по шухлядах. Потім знову поверталася до закривавленої кімнати, щоб продовжувати, доки комод не заповнився шматками плоті.

Коли Іо закінчила, вона втомлено поглянула на комод. Цього разу вона не намагалася витерти кров Ґела навіть зі свого обличчя. Вона відкрила середню шухляду, де лежала голова з розплющеними блакитними очима.

— Щасливий…

Вона ніжно погладила його волосся. Її телефон защебетав — незнайомий номер. Іо відповіла:

— Привіт, Сопно.

— Що за гість?

— Хотів розкласти життя по поличках.

— І?

— Не зміг. Я йому допомогла.