Сестра

Буває, що раптом прокидаєшся серед ночі, лежиш із заплющеними очима - але сну немає, й сліду не лишилося. Відчуваєш, як кімната поступово наповнюється звуками – напівчутними, химерними. Немов чиєсь дихання, шепіт вітру у щілинах вікон. Скрипіння дверей, начебто зачинених. Легке шелестіння – чи то фіранки колихає протягом?

Врешті ти відриваєш очі. Тонкими смугами пробивається у вікна місячне сяйво. Твій дім – великий і порожній – зустрічає тебе раптовою тишею. Та не минає й хвилини, як примарні звуки лунають знову – там, за дверима. Хтось блукає коридорами, торкається дверних клямок, хоче увійти – але кожен раз не наважується. Зітхає скрушно, шелестить довгополим вбранням.

Ти, вагаючись, встаєш. Підлога здається крижаною, босим ногам боляче її торкатися. Зводишся, чиркаєш сірником, запаливши огарок свічки. Вогник тріпоче на протязі, кидає на стіни низку мерехтливих тіней. Ти озираєшся – велике, самотнє ліжко розліноване чорними тінями зім’ятої ковдри. Ліжко твоїх батьків. Скільки їх вже немає? Місяць? Два? Коли холера прибрала їх, ти вдвох з сестрою лишився в цьому великому, холодному домі. Хвороба та злидні розжахали усіх... Лишилися тільки чоловік та жінка, такі старі, що заледве пересували ноги. Не мали куди піти, окрім як на той світ, от і зосталися.

Ти обережно прочиняєш двері. Коридор за ними – чорна, холодна порожнеча. Свічка розтинає морок, вихоплює вицвілі шпалери, змарніли картини, облуплену позолоту рам. Розсохлий паркет сумно скрипить під ногами. Попереду проступає з пітьми чийсь силует – і зникає в одній з кімнат.

«Сестро, це ти?» - хочеш спитати, але не наважуєшся. Наче твій голос може потривожити когось, розбудити. Але ж нема кого. Чому тоді?..

Ти зупиняєшся біля дверей. То кабінет батька, зачинений ще відтоді, як сухорлявий нотаріус зібрав вас із сестрою, щоб зачитати батьків заповіт. Всівся за батьківський стіл, а ви слухали його, наче школярі, яких викликали до директора. І ти, старший, кидав погляди на сестру, зніяковілу та розгублену…

Ти торкаєшся клямки. Дивно – двері прочиняються. Хто відімкнув їх? Коли? Ти рішуче переступаєш поріг, підсвічник попереду, наче зброя.

На столі – старі папери. Раптовий порив, що його спричинили розчахнуті двері, зриває їх та розкидує підлогою. Розгорнута книга у цупкій палітурці шелестить на тебе сторінками.

Ти схиляєшся над столом, ставиш свічку поряд із книгою. На протязі вогник її смикається й вигинається. Рядки, виведені вицвілим чорнилом, пливуть перед очима.

«Чи могли ми припустити, що нашого сина спіткає така недоля? Що буде із ним тепер? Чи може він лишитися сам-на-сам зі світом, що вже завдав йому такої кривди? Має бути хтось, хто наглядатиме за ним, коли нас не стане… Святий Христофор мені свідком, я не хочу пережити власне дитя, але…»

 - Але не пережив.

Це ти сказав? Чи хтось іще, хто стоїть за твоєю спиною? Заціпенілий, ти вслухаєшся в посталу тишу. Але ні, не тиша – чутно чиєсь дихання. Зовсім поряд. Холодне повітря торкається оголеної шиї, змушує волосся ставати дибки…

«Хто тут? – знову слова застрягають у глотці, - Сестро?»

Чи любив ти її насправді? Цю маленьку тендітну дівчинку, яка, наче, так і не подорослішала, лишилася дитиною? Вона ж бо любила тебе – любила, як матір любить своє непутяще дитя. Дбала...

Ти тупишся на свої руки – худі, з жовтими, обламаними нігтями, зі слідами проколів у вінах між пальцями.

Дбала – бо мала дбати. Але хіба можна було таке витримати? Останньою краплею став заповіт – де все успадкувала вона, а ти переданий був під сестрину опіку. Спочатку була розгубленість, нерозуміння. Потім – образа, безпорадний гнів на померлих батьків…

- Озирнися, брате, - тихий, ледь чутний шепіт. Від холодного доторку – шкіра йде сиротами.

«Це не я, це ти винна! Ти!!!» - сльози навертаються тобі на очі, але розтулити губ тобі несила.

- Озирнись…

Несамохіть ти розпрямляєшся, обертаєшся. Вона стоїть перед тобою, зовсім поряд. Шкіра тонка, прозора. Білі кістки під нею, чорні провали очниць. Крізь пергаментні губи видніє мертвий оскал. Очі горять блакитним вогнем. Шовкова сорочка, хвилями струменить кістлявим тілом. Ноги не торкаються підлоги. Темні синці на шиї, сліди пальців – там де душив її, сплячу. Вона підіймає руки, немов хоче приголубити. Крижані долоні торкаються твоїх щік. Немає сил кричати, нема сил опиратися. Вона п’є з тебе життя, поглинає тебе, тягне за собою. Крик застрягає в горлі.

- Батьки наказали дбати про тебе, - шепоче вона. – То я дбатиму…

…довіку.