1630

Лункий удар дзвону сповістив про початок служби – але ніхто не вийшов з домівок. Місто наче вимерло. Навіть котів та собак не було на вулицях – самі щури ліниво бігали, незважаючи на білий день.

Аж раптом тонкий силует з’явився поміж будівель, пливкий й тріпотливому від спеки повітрі. Молода жінка поспіхом рухалася вуличкою. Чорноволоса, худорлява, з блідою шкірою, крізь яку проступав хворий рум’янець. Великі темні очі широко розплющені, вкриті мутною поволокою. Щури не звертали на неї жодної уваги, проходячи просто поміж її кроками – але й вона їх не зважала.

Попереду, між двома будинками – вузький провулочок. Вона пірнає туди, і, на мить затримавшись за рогом, обережно визирає на вулицю.

А там вже крокує чоловік, попри спеку, закутаний у довгий, чорний плащ. Криси капелюха кидають тінь на довгоносу шкіряну маску. Спираючись на лакований ціпок, він рухається впевнено й важковісно.

 «Я не боюся. – шепоче дівчина. – У тому мотлоху він повільний, напівсліпий, ще й очманілий від спеки. Не дожене. Я втечу. Я сховаюсь. Я…»

Але він наближається – і з кожним його кроком слова стають менш переконливі. Дівчина розвертається, відчуваючи біль в грудях, хапає ротом повітря. Провулок вузький, двом не розійтися. За п’ять кроків – завертає ліворуч. Вона кидається ним, але за рогом – завал. Хтось забарикадував прохід камінням та дошками. Жінка завмирає, відчуваючи як шкіра вкриватися сиротами. Горло стискає спазм, легені палають.

Знов б’ють у дзвони. А за ними – інші звуки, ближчі: тупає провулком підкований міддю ціпок, йому вторять важкі кроки. Тікати нема куди. У розпачі жінка здіймає голову. Другий поверх! Прочинене віконце зяє пітьмою. Вона щосили стрибає, намагаючись вхопитися за підвіконня. Тукання ціпка лунає вже зовсім близько, скрипить просмолений плащ, сипле дихання рветься крізь маску.

Вона чіпляється кінчиками пальців, шкребе босими ногами цегляну кладку. Бракує сил підтягнутися, м’язи рук горять вогнем, а переслідувач все ближче. Ще мить…

Вона неймовірним зусиллям заштовхує себе нагору – руками, ногами, всім тілом водночас, попри неміч та знесилля. Закидає лікті на підвіконня, мов гусінь на череві пхаючись у отвір. Глухе ревіння лунає позаду – він вже поряд, вже побачив її. З криком жаху й болю, дівчина жбурляє себе вперед, але рука в задубілій рукавиці хапає її за гомілку, тягне на себе. Мов скажена, дівчина п’яткою б’є по чужій руці. Знизу чутно здушене гарчання, короткий свист – і біль на мить засліпляє дівчину. Знов свист – і ціпок вдруге дістає її, б’є в коліно. Біль стає нестерпним. Але, щоб вдарити, чоловік на мить послабляє хватку – і дівчина, наче стріла з тятиви, звільнилася, майже вкинувши себе у вікно.

Несила втримати ридання, вона повзе вглиб кімнати, відчуваючи долонями та колінами гострі скалки та уламки. Дихати важко, в очах – червоні плями. Зводиться, тримаючись за стіну.

«Де він? Пішов?»

Внизу гримить. Хтось висадив двері й тепер біжить сходами – важкий, наче бронзова статуя. Пройшов завал? Як? Вона встигає привалитися до дверей – але страшний удар розчахує їх, жбурляє дівчину на засмічену підлогу.

І ось він вже височіє над нею, схожий на стерв’ятника. Ціпка нмає – дістає з сумки кривого ножа, стискає в кремезній лапі. Погляди їх зустрічаються. Вирячені, червоні очі в окулярах маски горять ненавистю і… жахом?

Він падає на неї, притискає, ламаючи кістки та вивертаючи кінцівки. Нема сил пручатися, лише плакати – і від ридань перехоплює подих. Незграбно рубає дівоче обличчя – кров забризкує маску. Вона не відчуває болю, тільки гарячі патьоки на шкірі. Випростовує руку, вчепившись в дзьобату маску, натискаючи на окуляр. Він б’є знову, вона вивертається, ніж зрізає шмат скальпу. Кров тече рясно й гаряче. Скельце хрупає й провалюється, і дівчина нігтем впинається чоловікові в око. Той репетує, б’є по руці, просто в лікоть. Але вона подається вперед, тисне щосили. Палець входить глибоко, маска зминається. Зронивши ніж, чоловік валиться набік, закриваючи долонями обличчя. Напівпритомна, дівчина намацує знаряддя – і єдиним рухом вганяє його в шию чоловікові – між коміром та маскою. Захрипівши, той падає, смикається пару разів – і завмирає.

Дівчина зводиться на рівні. Кров струменить її обличчям, тіло б’ють дрижаки, лихоманка пекучими хвилями накриває її. Під пахвами й в паху пульсують чорні бубони, повні труйного гною. Блідої шкіри торкається гарячковий рум’янець.

- Даруйте мені, пане медико, - вона кульгає до сходів. – Ще маю тут справи.

1630. Рік до завершення Великої чуми Мілану.