Візитер

Це триває вже дев’ятий рік. Щоночі я прокидаюся від кроків. Він шкутильгає своєю поламаною ногою, наближаючись до мого ліжка. Одному Богові відомо, як він навчився долати цю містичну завісу між нашими світами.

Він приходить і схиляється наді мною. Його голос, хрипкий і вкрадливий, досягає моїх вух.

«Не спиш, хлопчику мій? І я не сплю. Ніяк не можу забути той вечір. Шкода, так шкода… Ми багато чого не встигли сказати одне одному. Та не бійся…»

Коли він говорить «не бійся», я починаю ще дужче боятися. Не можу поворухнутися, не маю сил крикнути чи бодай щось прошепотіти у відповідь. Ні, будь ласка, не треба… Не продовжуй те, що ти хочеш сказати… Благаю тебе, це непотрібно, це зайве, я втомився це чути, будь ласка, я плачу і не можу показати тобі своїх сліз, мені страшно слухати, але я не маю вибору, не говори, тільки не продовжуй, хоча б цього разу зупинись… Та він залишається глухим до моїх невимовлених слів.

«Не бійся, хлопчику. Все йде своїм ходом. Закони життя і смерті непорушні. Тож скоро ми знову будемо разом – у потойбіччі. І зможемо сказати одне одному все те, що не договорили за життя.»

Його голос лунає з самого черева, белькотить, як смола у казані, я відчуваю гнилий запах із його рота – і саме тому мені страшно. Саме тому я розумію, що він говорить правду. І це найгірше. Я б не хотів, щоб це була правда. Я б віддав усе на світі, аби тільки це не було правдою. Та мені нема чого віддавати.

«Хлопчику! Я бачу, ти втомився. Поспи. Не турбуйся ні про що. Бувай.»

Він підводиться, і шкутильгання відступають у ніч.

А я лежу в цілковитій темряві й не можу поворухнутися.

Вісім років тому ми з дідусем потрапили в автомобільну аварію. Медики змогли врятувати лише одного. І з того часу дідо щоночі навідується до мене. Життя таке несправедливе… Якби ж я міг щось змінити. Але я вже нічого не можу. Я безсилий, як піщинка, що її несе пустельна буря.

Він правий. Скоро ми знову будемо разом. Я чую це в його хворому голосі. Я вдихаю це з його гнилим подихом.

Адже у нього рак шлунка.

Йому вже сімдесят два. І довго він не протягне. Після аварії в нього неправильно зрослася нога, і він шкутильгає. А я лежу і не можу поворухнутися. Ось уже вісім років я спочиваю в цьому жорсткому дерев’яному ліжку, оббитому дорогим пурпуровим шовком.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Казан Асмодея
Історія статусів

12/04/20 11:45: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
22/04/20 01:12: Грає в конкурсі • Перший етап
26/04/20 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап