Чортів дилер

Почувався зле. Щось недобре прозвучало в тих словах. Чи в інтонаціях. Замість "бувай", ніби з контексту вирвано: "Останнього принесеш сам". Чому останнього? Та й завжди сам приносив, хто ж іще? Вже котрий рік виконував одне й те ж доручення, а жодного разу так і не спитав – чому саме ножі? Але добре, що ножі. З вогнепалом було би складніше. А може й ні. Шаблю ж брав, приносив. Теж речдок, ще й колишній музейний експонат. Директор музею коханку нею посік на члени. Крім тієї крови на шаблі, певно, чимало душ.

"Не боїшся?" – на чисту голову питав самого себе в дзеркало.

"Чого? Закону?" – відмахувався заготовленою думкою.

"Або ножів з бурими плямами на лезах".

"Це ж не в церкві красти, – гнав себе від себе геть. – Крім того…"

Дублікати передав сам замовник – чимала міністерська шишка. Як і дозволи, детальні інструкції та розклади часу, аби уникнути відеоспостереження. Впливовий, справді могутній чолов'яга. Здається, він усіх разом і кожного по одному, хто йому потрібен, має за шісток. Але й гроші платить такі, що й не знати, як вибріхуватись. Бо ж кортить на новій машині до роботи їздити. І лейтенантку підвезти додому. До себе. А по квартирі видно, що господар по-людськи не бідує.

"На кожному з цих ножів труп по справі проходить. Чи й не один. Нащо він їх колекціонує?"

"Та може, він фетишист. Або профдеформований. Кожен має право на тихе збочення. До чужої ж голови не влізеш".

"Та невже? Чи вже?"

"Що ти хочеш?"

"Щоб ти отямився. А якщо надійде запит на якийсь із тих речдоків? Дорозслідування, наприклад".

"Їм давно всі терміни поспливали".

"Ну, то передача до центрального архіву!"

"Та в нашому відділку чи не щодня нове провадження на тлі умисного вбивства. І по кожній справі проходять речові докази! Тих ножів там назбиралося стільки, що…"

"А ти не думав..?"

"Думав! Ще не придумав. Чого пристав? Хазяїн теж у замісі. І він ніби сказав, що це останній".

"Ніби сказав, а ніби…"

"Відчепися!"

Чого ж так гидотно? Це вже вкотре сюди прийшов? Якісь числа інтуїтивно крутилися в голові, одночасно мов календар і лопасти вентилятора; ніби точні коліщата лічильника й потроєний барабан рандомайзера. Проста математика хотіла скластися докупи, та все вислизала з-під остаточного рівняння. Натис три однакові цифри на домофоні – сьогодні навіть не всміхнувся їхньому символізму. Щиро засподівався, що не відчинять, потупцяв на місці, озираючись. Але ні, таки клацнуло, як завжди, не питаючи хто. От, чорт! Геть і ноги важко пересувати. Зазвичай у будці консьєржки порожньо, але цього разу істота в уніформі, невизначеної статі та з невиразним обличчям, тицьнула через віконце продовгуватий пакунок.

– Просили передати, – гавкнуло наполегливо.

Ліфт віз його, все більше знеможеного, на потрібний поверх. Все ставало ясно, від того й морочно. Рівняння складалося.

"Аж дивно, що поверх не тринадцятий, скажи?"

"Я не зможу".

"Зможеш. Ти ж знав, що доведеться. І навіть готувався. Зроби це зухвало".

"Я…"

"Не перебивай! І не бреши собі! Ти мусиш! Інших варіантів не передбачається".

"Не підіймай голок, мідяків і гудзиків. Не бери ножів дарма, ні нових, ні старих, іржавих…" – вже ні до чого лунало давнім прабабчиним голосом.

Його тіло увійшло широкою проймою до холу статусної оселі, віддало те, що принесло. Хазяїн узяв і продовжував запитально стояти навпроти. Квола свідомість показала натовп якихось персон у просторій вітальні. І всі чекали. Сперечатися бракло волі. Спостерігав, як власні руки розгортають пакунок, відкидають обгортку. Гарний ніж, наперед підписаний травленням на лезі: шістсот шістдесят шостий у колекції. Але ще не скроплений. Він замахнувся і рішуче, крайньою силою увігнав його собі в груди.

– Який прекрасний екземпляр! – екстатично схлипнула якась панночка.

– І це останній, пані та панове! Я довго чекав на цю мить, можемо починати!

Падіння жертви зустріли урочистими аплодисментами.