Вікна знову відчинені

Ігор почув, як хтось увійшов в квартиру.

- Настю?

Дівчинка зупинилася. «Так навіть краще, - подумала вона, - розкажу одразу!». Настя зайшла у ванну вимити сльози, та лише вперлася руками в умивальник, ненадовго втримавши істерику. Двері в мамину кімнату знову відчинені. Вікно відчинене теж.

- Чому ти не йдеш? Що він сказав? Я змерз… Ніби вікна знову відчинені.

Вона заревіла. Стиснула кулачки, прикрила обличчя та побігла до маминої кімнати. Зачинивши вікно, дівчинка вилетіли звідти, не дивлячись на ліжко, та грюкнула дверима.

- Настю? Що сталося, Настю? Мені страшно.

- Я тут. Не бійся, я тут!

Вона лягла до брата та притислася до його плеча, захлинаючись слізьми.

- Що сказав священик?

- Сказав, що душа мами шукає спокій. Скоро вона піде.

- Це продовжує робити вона ...

- Мама повинна визнати свої гріхи.

- А якщо не визнає? Потрапить у пекло?

- Як ти можеш таке казати? – Настя заглянула братові в очі.

- Я хочу знати, що з тобою все буде добре… Що цей жах не триватиме для нас вічно…

- Я теж попаду у пекло, - знову заревіла вона.

- Припини... Звідки це ти взяла? Не повірю, щоб священик…

- Я її вбила… Вбила маму… Налила у горілку…

- Ти врятувала мене… Нас обох. Хіба це гріх? Можливо ти і маму врятувала від пекла. Дала їй шанс визнати помилки. Якби вона вбила мене… І тебе…

Дівчинка лише почала задихатися у плачі.

- Чому вона це робила, Ігоре? Чому? Ми ніколи її такою не бачили.

- Вона загубилася… І почала випивати.

- Що, як ми могли б їй допомогти?

- Ми допомогли. Зробили все, що могли… Вона душила мене, пам’ятаєш? Хотіла звинуватити та довести, що я не хворий… Ненавиділа мене через хворобу! Якби не ти, Настю…

- Мама… Мамочка… Вона не могла...

- Вона була нещасною. Її молодість пішла. А дорослий син прикутий до ліжка… Не дивно, що вона звинувачувала мене…

- Не кажи так! – крикнула Настя, - Вона любила нас.

- Я сам хочу в це вірити, - Ігор готовий був розплакатися теж, - Думаєш, приємно дорослому чоловікові бути тягарем? Спершу для мами, тепер для тебе та нашої тітки? Приємно знати, що через мене вона випивала? Втратила себе та стала жертвою зла. І це зло досі тут… Вікна знову були відчинені, правда? Коли ти прийшла… Правда?

Сестричка мовчала, лише більше зарившись обличчям під братову пахву.

- Мені не можна мерзнути… Не можна хворіти, бо я помру у муках, - продовжив він, -  а мама їх завжди відчиняла останнім часом… Випивала та відчиняла. А звинувачувала нас… Кричала, пам’ятаєш? Казала, що я брешу та хотіла вбити… Але я її розумію. Вона хотіла жити нормальним життям… А я був її тягарем.

- Що з нами тепер буде? Пообіцяй, що мене не заберуть від тебе в притулок. Поклянися, Ігорю.

- Клянуся. Тебе не заберуть… А ще приїде Аліса. Приїде, правда ж?

- Так. Вона дзвонила зранку.

- Вона піклуватиметься про нас. І коли приїде, можливо, привид мами зникне та перестане відчиняти вікна.

- Але ж Аліса не зможе бути з нами завжди? У неї своє життя… Робота…

- А ми рідні їй люди. Вона нас любить. Хтось же нас має любити. Вона казала, що любить нас?

- Казала.

- Казала, що піклуватиметься?

- Казала…

- Добре. А що питав слідчий?

- Ти все чув…

- В коридорі, коли збирався йти…

- Сказав, що подзвонить пізніше Алісі, - відповіла дівчинка і, трохи заспокоївшись, запитала, - Ти не голодний?

- Ще ні.

- Можна я з тобою трохи посплю?

- Звісно, Настю. Так буде краще обом… Тільки зачини, будь ласка, вікно. Я змерз…

Вона слухняно зробила це, поправила ковдру братові та лягла на край ліжка. Невдовзі дівчинка заснула. Ігор підвівся.

Прокравшись, він відчинив вікно. Потім зробив те саме у маминій кімнаті. Прихопивши зі столу стару рамочку з фото, Ігор проник до вбиральні. Він задивився на Алісу в купальнику, котра позувала разом з мамою.

- Ти ж пожалієш хворого осиротілого племінника, правда, тітонько? Це буде нашою маленькою таємницею!

Ігор зняв підгузок, прикрив пальцем маму та почав дрочити...