Білі лілії на чорній землі. Маленький шматочок життя у мертвій пустелі. Від цього різкого контрасту я знову відчув, як очі ріжуть злі сльози. Відкинув голову та краще не стало.
– Поплачь, – сказав хтось лагідно.
Я тільки похитав головою. Не стану я плакати на власному похороні.
Лише за пів години жалібний оркестр замовк, а безутішні родичи зникли. Я озирнувся й, переконавшись у своїй повній самотності, присів на лаву. Постарався оцінити своє становище. Мені тридцять сім, і я безнадійно мертвий.
Тихо шурхотіло сухе листя, осіннє сонце квапилося на зустріч із горизонтом. Повз моєї могили пройшов трунар. У пухкій натрудженій руці він ніс лопату. Рум’яний вгодований чоловік років п’ятидесяти. Його замислений погляд ковзав по надгробках, не затримуючись на іменах чи обличчях. Відійшовши кроків на десять, він раптом озирнувся. Його очі сфокусувалися на мені, а рот розплився у широкій усмішці.
– Ви мене бачите? – я аж підскочив. – Чому ви мене бачите? І де інші? Чому я тут один?
Усміхаючись, трунар відвернувся й увіткнув лопату на вільній ділянці землі.
– Ви мене бачите? – знову повторив я вже не так впевненно.
Чоловік працював швидко. Суха земля легко вкладалася на лопату й відправлялася до величезної купи.
Розчарований, я знову зайняв місце на лаві й почав слідкувати за сонцем. Перспектива ночувати на кладовищі не подобалась мені, але відійти далеко від свого тіла я не міг. Ніби між нами все ще існував зв’язок.
– Чому тут так тихо? Де всі? – знову звернувся я до трунаря, що старанно працював на благо мертвих. Утім, на відповідь я вже не розраховував. Знічев’я я почав наспівувати.
Коли останній клаптик сонця сховався за деревами, трунар, нарешті, зупинився й розігнув спину. Вдоволено поплескав себе по животу й задумливо сказав:
– Час попоїсти.
І знову уп’явся в мене.
Я тут же заткнувся. Подивився собі за спину. Там нічого не було. Трохи посунувся вправо, і величезні опуклі очища трунаря прослідкували за мною.
– І це ти називаєш піснею? – процідив він і сплюнув. – Справжнє виття.
І знову розплився в усмішці.
– Це найтихіше кладовище у місті. Ти скоро дізнаєшся чому.
Відкинувши в бік лопату, трунар присів коло моєї могили, широко розставив коліна й почав відгрібати землю голими руками.
– Гей! Ти що робишь? – обурився я, хапаючи негідника за плече.
Моя рука пройшла наскрізь, а ось він, махнувши перетинчастою лапою, заліпив мені смачного ляпаса.
– Не заважай! – гаркнув він і продовжив копати.
Коли за п’ять хвилин його слизькі лапки дісталися труни, істота видала вдоволений квак. Відчистивши труну від землі, вона ривком зірвала кришку, тим самим явивши зоряному небу моє мертве тіло.
– Що ти збираєшся робити? – прошепотів я, вже смутно здогадуючись, ЩО буде далі.
Істота повернула до мене вкриту мерзенними буграми й бородавками морду й плюнула. Біла жижа потрапила мені прямо в очі. Я впав на землю і, несамовито волаючи, спробував видряпати отруту руками. Тим часом чудовисько розпочало трапезу. Його й без того величезний рот роздався вшир, а щелепа відпала до самої землі. Виволікши з труни труп, тварюка зтягла з нього блискучі лаковані туфлі й заковтнула ступні. Чавкаючи й періодично відригуючи, вона методично просувалася вгору.
Коли я знову зміг щось бачити, у мого трупа більше не було ніг. Плачучи від болю та шоку, я простогнав:
– Нащо ти це робишь?
– Бо я хочу їсти, – просто відповіла жаба й, замислившись на секунду, відригнула якийсь шмат ганчір’я. Це були штани, у яких мене поховали.
Блискучими від слизу лапами тварюка розірвала грудну клітину й почала смакувати кожен орган по черзі.
– Жилисте серце, – прокоментувала вона, – ммм, цілі дві нирки… – вона хитро посміхнулася й підморгнула. – А як печінка гарно проспиртована! – захопливо вигукнула жаба.
Вона кинула короткий погляд на моє (вже не моє) обличчя, вкрите саднами й порізами, які не могла скрити жодна косметика, й з розумінням кивнула.
– Керування у нетверезому стані?
Я відвернувся, щоб не бачити продовження. Та за декілька хвилин все скінчилося.
Трунар підвівся, згріб залишки бенкету назад у труну й засипав землею. Настирливий привид зник, і кладовище знову поринуло у благословенну тишу. Він присів на лаву. Після щільної вечері треба перепочити. Завтра привезуть ще одного небіжчика й про нього також треба буде подбати. Трунар обвів кладовище ситим поглядом, посміхнувся новій й поки що порожній ямі й перевальцем побрів додому.