Загублена людина

                                  В понеділок народився,

у вівторок хрестився,

в середу одружився,

в четвер захворів,

в п’ятницю в лікарню ліг,

в суботу помер,

в неділю відспівали,

і так все життя промайнуло

Соломона Ганді.

Я помічаю це, ще бувши дитиною. Час невпинно вислизає від мене. Вранці понеділка вибігав пограти з хлопцями в м’яч та за годину вже потемнішало. Мій дитячий запал воліє ще гратися і ганяти навздогін за старшими на велосипедах, але друзі починають крутити пальцем коло скроні, мовляв “Ти зовсім здурів? Весь день гоцали двором, мати буде сварити”...Моє серце калатає мов скажене, а дитяче тільце кидає в холодний піт, в думках промайнуло "Зараз тільки десята ранку. Зараз тільки десята. Десята бляха....неможливо, щоб я не помітив як день закінчився. Надто швидко. Цього не може бути, тільки не знову." Серце калатає сильніше, груди болять, дихати все важче. Я чую, як хриплю із кожним подихом. Перед очима суцільна імла. І застовпивши посередині пішохідного переходу, десь на периферії чується чоловіча лайка “Малий, ти зовсім дурний, я заледве тебе не збив. Твої батьки матимуть справу з ......, ти це розумієш, маленький ти шмаркачу?!”, сигналять автівки. Хтось мене трясе за плечі. Голова почала ходити обертом. До горла підступає блювотиння. Навколо кімната, мати свариться з батьком.... І тут я втратив свідомість...

І от, вже сиджу на старому бузковому дивані з фігурними бильцями, сьогодні вівторок, і в якусь мить зрозумію, що мені вже двадцять три, а від щасливого всміхненого хлопчика залишився лиш шрам на підборідді та дуже розмитий спогад. По тілу сповзає приголомшливий холодок, руки трусить. Це напад панічної атаки. В голові думки не формуються у слова, наче агонія блимають якісь картинки, обірвані фрази. У розпачі та суцільному жаху починаю що сильніше чухати голову. Біль, але це не допомагає. Наче це було чиєсь чуже життя, про яке я читав колись у журналі у розділі «Цікаві історії читачів»… Наче хтось взяв до рук стрічку мого життя і зробив, як це називають кіношники, монтаж.

Клац, і мені вже сорок. Стою на вулиці, сідає сонце, а небо - кривава баня. На телефоні середа двадцять років вперед. Цей момент, коли до тебе доходить якась страшна істина: «Мені вже сорок. Але, що ж я робив двадцять років ? Куди я йшов? Чому на мені цей огидний светр?» У вухах навіжений шум, рій бджіл гуде всередині голови. Сильно вдарив себе по нозі, розходиться блаженний біль. До мене дійшло, що вже двадцять років вперед, це якийсь невдалий жарт. Починаю сильно терти голову. Мені вже сорок, це половина життя, за поворотом лише смерть. Темрява, відсутність думок. Голова за секунду пустішає, обличчя наливається жаром, а тіло трусить. В душі якийсь нестерпний біль. Вже пройшло двадцять років, а я цього навіть не помітив. Очі засльозились. Істерика, голос просто виривається з середини...

Напевне для всіх я видався навіженим. Бабки, що сидять біля парадного, облаяли мене нікчемним параноїком, поки я похапцем підіймався на поверх. Скрипучий ліфт застряг, його двері виходять якраз навпроти моєї квартири. Неначе біси, вони аплодують, грюкіт стоїть навіть за дверима. Це звуки із фільмів жаху, не вистачає лише лампочки, щоб стробила. Четвер на календарі.

Це остання сповідь, адже поки я її пишу, мої руки все більше покриваються зморшками, а зір слабшає. Годинникова стрілка на наручному годиннику кудись зникла. П’ятниця. Для всіх час - це, перед всім, хвилини, миті, це щось в’язке, тягуче, помітне, нестерпне. Я боюсь дивитись на календарі, чи вмикати екран телефону. Мені страшно уявити, що там знову на день вперед, рік чи роки, які я просто не помічаю. Я не помічаю куди плине час. Наче знову армія, діряве відро і наказ наносити з колодязя води. А вона все витікає швидше, ніж я встигаю її донести.

Підводжу очі на стіну, календар...

Субота. Мені вже важко писати, руки болять, ломить кістки, а навколо якийсь мотлох і старий аромат. Все життя я боюсь годинника. Все життя мене трусить від миттєвого жаху розуміння, що три години, це замало. Що почавши щось готувати, проходить день. Що запланувавши зустріч, вона вже відбулась. Занадто мало часу і ніякої можливості поставити на паузу. Я можу лише вимкнути апарат постачання кисню та згаснути як…

Неділя.