І гасне світло...

— Мамо?

Голос змусив винирнути зі спогадів, які оповили її п'янкою ностальгією.

— Що, Іванко?

— Я його люблю.

Наталя відвернулась до запрілого вікна автобуса, по якому цівками стікали краплі дощу.

Як сказати доньці, що вона його не любить? Не кохає більше її батька.

— Куди ти їдеш?

— Додому, — відповіла Наталя, ніжно проводячи пальцями по її обличчю. — Там він нас вже не дістане.

Зненацька у грудях защемило, наче її серце стиснули лещата. Наталя мимоволі потягнулась правицею до щоки, де тупим вібруючим болем пашів синець.

Ти вже до нього не повернешся. Все закінчено.

Знак за вікном сповістив, що вони в'їхали у Кам'янів. За пів сотні метрів промайнула жовта будівля автозаправки, а за нею — перші будинки.

Ти припиниш нарешті?! Дай мені спокій!

Наталя здригнулась, наче фантомний голос навсправжки прогорлав у салоні автобуса. Вона перевела подих, посовалась на сидінні і глянула в небо. Сірі лахміття хмар розповзлися, оголюючи блакитну гладінь неба, а заразом і сонце. Злива вже вщухла, лише дрібні краплі поодиноко цокали у скло, запріле від її подихів.

Коли вони дісталися дому, було о пів на восьму. Сонце хилилось до горизонту, розпалюючи хмари кольорами вогнища.

Наталя відчинила двері. Ті зарипіли, провалюючись у напівтемряву запилюженого коридору.

Раптом над їхніми головами почувся голосний стукіт крил та злякане вуркотіння. Здійнявши погляд, Наталя побачила двох голубів, які боязко бились в куті під стелею, шукаючи виходу.

— Нумо, там вже сонечко. Летіть надвір!

Як же голуби проникли усередину? Все зачинено, жодних шпарин. Може, горище?..

Заслонені вікна майже не пропускали вечірнього світла, але в синій напівтемряві ще добре вирізнялись розмиті обриси кімнати. Побачивши дещо, вона заскніла на місці.

Дверцята шафи були трішки розчахнуті, роззявляючи вузький чорний просвіт, наче запрошуючи досередини.

Холодний мороз пробігся спиною, і Наталя позирнула на доньку. Іванка усміхалася.

Її мама ніколи повністю не зачиняла шафу — у неї була така звичка. А Наталя точно впевнена, що чотири місяці тому залишила їх замкненими.

— Це бабуся?

— Так, — відповіла Наталя голосом, надломленим від плачу.

Коли їй було сімнадцять, її матір вбила блискавка, коли та посеред грози побігла на пасовисько забрати прив'язаних кіз. Тоді дівчина переїхала до тітки, котра взяла над нею опіку. Цілих дев'ять років Наталя не поверталась до рідної хати, але коли минулого року дещо трапилось, вона вперше за багато часу приїхала сюди.

І побачила це.

Розслонені штори у спальні, наче у спустошеному домі хтось зібрався зустрічати ранок. Зсунута на бік скатертина на кухонному столі, ніби недавно готувався сніданок. Прочинені двері шафи, наче її мама була й досі жива і щоранку переглядала гардероб, гадаючи, у що б вдягнутися.

— Ходімо на кухню. Я купила хліб та деякі продукти. Зготуємо собі вечерю.

Ніч підкралась непомітно, притиснувшись до вікон холонучою чорнотою, і допоки вони закінчили їсти, тонка смужка світла на горизонті зотліла, здавши зміну прохолодній зоряній ночі. Довелося вмикати світло.

Підігнувши ноги під себе, Наталя всілася на дивані, гортаючи мамин фотоальбом.

Здалека почувся громовий гуркіт. Поверталася злива.

Вона перегорнула сторінку. З тихим шурхотом світлина випала з альбому, приземлившись на коліна.

Фотографія Іванки. Донька виряджена у костюм феї на новорічному святі у садочку.

Вона заплющила очі. Терпкий клубок сліз підібрався до горла і вона міцно стисла губи, немов од болю.

— Іванко?

Наталя розплющила очі, поглянувши на край дивану. Доньки не було.

Її тут нема, припини себе накручувати!

Нема. Але вона не могла припинити.

Згадалась маленька домовина кольору насиченої крові.

В тому домі нікого нема, тобі треба до психіатра!

Рак. Це гостре, коротке та сповнене муки слово. А цьогоріч Іванка могла би піти до школи…

Я її теж любив, Наталко, але вона...

Альбом випав з її рук, гучно ляснувши палітуркою по підлозі. Щось кольнуло в грудях і разом з цим Наталя заридала, притулившись до спинки дивану.

Вона почала нашіптувати її ім'я, адже знала, чому повернулась у цей дім, чому поверталась і раніше. Сергій не вірив, але Сергія для неї більше не існувало.

Раптом з глибини будинку долинуло глухе скрипіння дверних завіс.

Наталя напружилась. Легені опали, немов зіжмакані паперові пакети, з яких висмоктали все повітря.

Глухо зарипіли старі мостовини — ближче, голосніше. А за мить вона почула тупіт крихітних ніжок, що невпинно наближалися до неї.

— Іванко… — шепнула Наталя, усміхаючись.

А тоді загасло світло.