Стовідсотковий Збочинець
Зовсім не дивним було те, що імені об’єкта не знав ніхто в під’їзді. Коли опитували мешканців, його називали чоловіком у м’ятому капелюсі, шепелявим чи ж просто за номером квартири. Такі уміють бути непомітними.
Ніхто нічого підозрілого не бачив. Що і не дивно. Особливо старатися було небезпечно – такі, як цей, відчувають зміну настроїв оточуючих. Але у нас нічого на нього не було – самі здогадки та розмиті вибірки аналітиків. Взагалі не зрозуміло, чому почали розглядати його, як кандидата. Хедер мав зараз щось вирішувати по операції.
Рішення не те щоб було неочікуваним – ми витратили купу часу на розробку об’єкту. Тож будемо брати.
– На кого поставите? – спитав Третій, витягуючи пневмо-гармату з мікроавтобуса. – На яку масть?
Усі були напружені, тому ніхто не долучився до звичного тоталізатору. Щось не сходилося, не було відчуття рішучої впевненості, не було ясності в почерку. Вони усі розуміли, що ризикують сісти в калюжу. Та все ж Третій показав на пальцях відлік і лупнув пневмо-гарматою у замок. Двері відлетіли, ляснули об стіну та врізали Першого по склу маски. Від того він ніби озвірів.
Зайшли швидко – об’єкт встиг лише піднятися з дивану. Таки наш, інтуїція Хедера не підвела – в квартирі повна темрява, а цей сидить на дивані в капелюсі і в довгополому плащі. За мить об’єкт вже в кайданках по руках і ногах – ніякої реакції на метал – невже помилились?
– Ш-ш-ш, – він шелестів, як стара газета. – Ш-ш-ш..що..що? – Просто шепелявий?
Погляд з-під капелюху був зляканий, схожий на дитячий. Шрам на губі кривив рот ніби у примарній привітливій усмішці. Перший збив його капелюх, об’єкт сіпнувся, піднявши долоні догори. Темне волосся, задовге як для охайної зачіски, сальними бурулями впало набік. Другий кулаком з’їздив йому в обличчя, голова об’єкта розвернулася вбік, він відкрив здивовано рота і закашлявся. Перший зайшов ззаду, занурив пальці в ніздрі і змусив закинути голову. Другий давив на щоки, тягнув униз щелепу та світив ліхтариком, об’єкт пручався, скидуючи догори руки, ніби показував зайчика. Зуби були людські.
– Сука, – сухо вимовив Хедер.
– Ніхєра, – Перший увійшов у раж. – Давай хлорку.
Зайвим не буде, але, схоже, що це таки лажа. Біла хмарка сухого порошку порхнула об’єкту просто в обличчя, перетворюючи його на привида з темними очима. Хлорне вапно на губах швидко просочувалося кров’ю. Об’єкт склав губи качечкою, почав кашляти білим пилом, мотиляти головою. А потім від його шкіри пішов пар. Всі накинулися на нього гуртом, повалили, били ногами, з насолодою ламаючи ребра, чи що там у них. Хтось облив водою, аби додати ефекту. Плащ плавився і спадав клаптями, оголюючи сірі волохаті крила. Не дивно, що шепелявий, бо замість рота – спіральний хоботок, як у комахи. Об’єкт верещав пронизливо, аж кров скипала в жилах і хотілося блювати.
– Все, – Хедер відійшов, важко дихаючи, та розставив руки, зупиняючи інших. – Хай повзе…
Об’єкт кинувся убік, поплазував, а потім зіп’явся на ноги та проквиляв углиб квартири, збиваючи кути.
– Кінчай, – Хедер кивнув Третьому.
Той скинув зброю, червона цятка поповзла вслід за об’єктом.
Усіх цих сучих потрохів біль приводить до лігва. У цього воно було у шафі. Об’єкт ще тіпався, обертав по колу фасцетними очима та загрібав руками якусь луску, якої тут було повно. Вона тріщала під підошвами, якось по-особливому гидко попискувала. Перший присів, підсвітив ліхтарем.
– А ти ж глянь – суча міль якась, – гигикнув Другий, піднімаючи забрало з оргпластику.
– І де поділася стара-добра нечисть? Самі мутанти злоєбучі, – Хедер сплюнув. – Ніяких орієнтировок, працюємо всліпу.
– Бля… – Перший гидливо струсив долонею. – Це нігті…дитячі.
– А от і роботи на всю ніч, – розчаровано протягнув Третій. – Ставлю сотку, що без дезинфекції не обійтися.
– Сука… – Другий скривився. Тільки-но почало відростати волосся, збрите після дезинфекції кубла ляліків – інакше ніяк не вдавалося позбутися запаху паленого м’яса. Ні, не нежиті – вона тхне старим болотом. Плоті мешканців зараженого будинку.
