Матуся

Воно знову було там. У кутку за тумбою. Зіщулившись, воно неголосно дихало. Уривчасто, ніби йому не вистачало повітря. Навіть, коли Циркуль втискався у спинку постілі, краєчок сірої ганчірки, що визирав з-за тумби, все одно залишався у полі його зору. Він міг би закрити очі. Та залишатися один на один із тварюкою у темряві власної свідомості він боявся ще більше.

Воно знову закуйовдилося і трохи посунулося вперед. Кінчиками пальців ухопилося за кут тумби.

– Де моя матуся? – запитало воно плаксиво. У сутінках темного кутка зблиснули зуби.

Циркуль підняв правицю до лоба, що його зібрався перехреститися, але одразу осмикнув себе. Тільки не він.

– Я не знаю, – прошепотів чоловік. Велика крапля поту скотилася його шиєю та крижаним вогнем опалила спину. Звісно ж він знав. Адже він сам заховав тіло.

– Де моя матуся? Я хочу до матусі, – створіння жалібно заскавучало. У темному проваллі його рота знову зблиснули зуби.

– Я не знаю, – на останньому слові голос Циркуля зірвався на вереск, а рука знову потяглася до лоба.

Тіло молодої жінки лежало під дощатою підлогою його Майстерні. У невеличкій кімнатці, де він створював свої шедеври. Він не збирався її вбивати. Довелося. Вона була зайвою, стороннім відходом, кам’яним пилом, що залишається змахнути, коли скульптуру завершено.

Неочікувана метушня в кутку припинилася. Темна постать перестала скиглити й завмерла. Її довгі пальці стиснули край тумби. Ніс із зусиллям втягнув повітря. Воно принюхувалося. Темні провалля очей, приховані у сутіні, впилися в Циркуля.

– Ти – моя матуся, – прошипіло створіння й, спираючися на зламані руки, поповзло вперед.

Дивлячись на створіння, що звивалося наче змія, чоловік нарешті підніс молитву Богу. Він не хотів. Чесне слово, він цього не хотів. Вона сама прийшла. Нащо вона прийшла? Нащо шукала доньку у його Майстерні?

– МАТУСЯ.

Зламані у декількох місцях кінцівки розпливалися, наче ноги новонародженного оленяти. Вигибаючи тіло під неможливими кутами, створіння продовжувало повзти.

Бігти. Треба вибиратися з постілі та бігти. Але куди? Циркуль знав, відчував це кінчиками беззупинно тремтячих пальців, що варто повернутися спиною до тварюки, як вона його наздожене. Відірвиться від підлоги, ніби піднесена вітром, охопить його за плечі коротенькими мертвими рученятами та встромить блискучі молочні зубки в його жирну, вкриту потом, шию. Вдихаючи повітря дірявими легенями, вона буде впиватися сморідом його крові та страху.

Не рухаючись із місця, Циркуль невідривно слідкував за тварюкою. Він дивився в темні провалля очниць, із яких нещодавно з таким натхненням виймав очні яблука. Маючи деяку вправність, це зовсім не складно. Потрібен лише математичний циркуль, той самий, яким він багато років тому виколов очі своїй однокласниці. Маленькій тварюці, яка так любила над ним знущатися. Звичайно, той акт відплати також потребував підготовки. У якості піддослідних чудово підійшли двійко домашніх білих щурів та дворові кошенята.

– Матуся, – весело проспівало те, що залишилося від його останньої жертви, заповзаючи під ковдру.

Циркуль відчув, як простирадлом повільно розповзається смердяча лужа.

– Матуся опісялася, – співчутливо проворкувало створіння, що аккуратно пробиралося під ковдрою. – Їй наснився дурний сон? Сподіваюся, бабуся не стане сварити матусю за це.

Холодна ручка вхопила Циркуля за ступню й підтяглася ближче. Чоловік відчув, як великий палець його ноги подряпала оголена кістка.

Господи! Господи, будь ласка! Пробач мені! Я більше…

Край ковдри відкинувся, й воно всілося на коліна Циркуля. Залишки залитого кров’ю обличчя розпливлися в усмішці, коли дві зламані ручки із кістками, що з них стирчали, оповили слизьку шию чоловіка.

– Матуся, я не можу заснути, – обрубок холодного носа уткнувся в груди Циркуля. – Заспівай мені колискову.

Циркуль важко блимнув, як риба на останньому подиху.

– Я не вмію співати, – хрипко прошепотів він.

– МАТУСЯ, – голос став наполегливішим. Холодні ручки стиснулися сильніше, й загострена кістка увіткнулася між ребрами коло серця, що шалено калатало в грудях.

– Закривай, маленька, очі… – проскиглив Циркуль вдавано лагідним голосом.

Темні очниці без повік байдуже втупилися в нього.

– ЩЕ, МАТУСЯ, – наказало воно.

– І скоріше вже засни, – завив Циркуль.

На столі, поруч із кроваттю, призивно зблиснув його улюблений циркуль. Тільки би дотягнутися до нього. Вхопити слизькими від пота пальцями й увіткнути собі в шию. Тоді він врятується. Нарешті зможе втекти від маленького чудовиська, що катує його кожної ночі. Тільки би…

– СПІВАЙ, МАТУСЮ, – процідила тварюка, притискаючи його руки до тіла сталевими обіймами.

– Ти не бійся, мама поруч, очі поскоріш закрий…