Шелест листя (Горіх)

Я була не я — маленька та слабка

І сонце хоч світило більш яскраво

Я не належала собі і чітко знала:

Мій голос прозвучить тихіше

за шелест листя

Мої спогади про дитинство нагадують обривки мелодії, які прориваються через шум сільського радіо. Їх мало і інколи вони дивовижно детальні, та є білі плями довжиною в роки, про які я знаю тільки через розповіді інших людей.

Дивно, але один із самих чітких спогадів — про горіх, який ріс в дворі мого діда. Ми жили в домі біля нього декілька років. Весною там гуділи хрущі, а осінню листки розміром з мою долоню засипали доріжки. Він кидав тінь на весь двір: колодязь, наш з братом велосипед і іржаві ворота. Під ним було холодно в найспекотніші дні. В якийсь момент він захворів, кору погризли жуки, та він ніяк не міг засохнути остаточно. Так і стояв — понурий, але все ще вражаючий.

Згадуючи про горіх, я завжди думаю про діда, спогади чіпляються один за одний риболовними крючками. Він був схожим на те дерево: великий, широкоплечий, з заскорузлими долонями і довгими кістлявими пальцями, схожими на гілки. І в ньому теж була недуга.

В свої хороші дні він готував нам галушки і розповідав історії, в погані називав нас гнидами, і пив і ставав страшним: зі злим зморщеним лицем, очима, які за щось нас ненавиділи. В такі моменти він не говорив, а випльовував слова, наче в роті йому пекло. Або сміявся і жартував, але так, що я здригалася, знаючи, що не маю права піти.

Пізніше ми переїхали і рідко його навідували. З часом він старів і виглядав все більш одиноким; купував, нам, підліткам, дешеві цукерки і як ті цукерки став таким же непотрібним. Потім помер.

Його ховали шумно — з завиванням бабів в платках, піснями, проводами. Мені не дозволяли піти раніше, ніж я попрощаюсь з його тілом, тому я приєдналась до черги. Він лежав на столі високо, наче парадна страва, і я дивилась на його воскове лице поки наближалась. Мати переді мною заплакала і поцілувала його в щоку. Я зрозуміла, що від мене очікують того самого — і відчула таку огиду, що в животі щось стиснулося. Мене вистачило лише на те, щоб торкнутися його руки кінчиками пальців і відійти в сторону. Та відчуття його шкіри все одно залишилося зі мною — сухе і прохолодне, наче у оббивки дивана.

Пройшли роки і я стала іншою людиною: зустріла чоловіка, якого полюбила, і завагітніла. Вагітність не була важкою, та розбудила старі страхи. Зустрічаючи на вулиці горіхи, я наче поверталась в дитинство і згадувала фігуру діда, що шумно порався в сараї. Скрип колодязя, коли з нього діставали відро. Шумне старече дихання і злобне буркотіння під ніс коли він повертався до мене, п’яний, і незадоволений тим, що я є. Його посмішку.

Інколи я плакала через сни, яких не могла згадати. Дні ж губились і змішувались один з одним — я забувала, що робила сьогодні, а що — тиждень тому. Та найгіршими були нав’язливі думки про те, що мій чоловік став іншим. Я ловила його на тому, що він вживає старомодні слова і злиться по дрібницям.

Однієї ночі я прокинулась від звуку важких кроків. В напівсні я почула, як чоловік підійшов до ліжка і зупинився. Було темно і я бачила лише його фігуру, що нагнулась наді мною — величезну тінь без лиця. Одного його слова було достатньо щоб зруйнувати цей кошмар наяву — та він лише простягнув руку, торкаючись мого лиця і опускаючись до шиї, намацуючи мене в темряві. Мене пронизало спогадом, про який я не знала: з такою ж фігурою і великими руками, що повзають по мені, сонній.

Я закричала і, протиснувшись мимо нього, вибігла через коридор в кухню, там схопила з підставки ніж і прислухалась, напівглуха від паніки. Було тихо, та мені весь час здавалося, що це не кров стукає в вухах, а хтось підходить ближче.

Лише прокинувшись вранці на кухні, я випустила ніж. Ще один дивний довгий сон пройшов — і я вилізла із-за груби та відкрила маленьке вікно, щоб побачити наш з братом велосипед і довгу розкидисту тінь від горіха, що лягла на двір. Його листя шуміло під поривами вітру.