Draugr

На третю добу бою закінчилися боєприпаси.

Ми з Гартом залягли у шанці, здригаючись од пострілів, які щораз лунали ближче. Гарт стискав у долонях ляльку-мотанку; її під час останньої ротації йому подарувала донька: рожева сукня з сердечками, замість традиційного хреста, який мав прикрашати голову — трохи недоладний усміх і сині намистини очей. Я часом глузував із того, що дорослий чоловік переймається дівочими цяцьками, але десь насподі душі знав, що лютився лиш тому, що у мене самого нікого не було. Ні батьків, ні родини. Гарт це розумів, і у відповідь на дошкульні дотепи — лиш співчутливо всміхався.

Ця усмішка — простодушна, щира — привертала людей. Гарта любили та поважали: до війни він учителював, а тоді покинув усе, прийшов добровольцем, щоби виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Коли я бачив, як ним захоплювалися командири, то мимоволі пишався, що він мій побратим.

Але я зовсім не очікував, що доля нас звела тільки для того, щоб опісля погубити. Не хотів помирати поруч із Гартом, бо знав, що він відправиться у світле місце, де його ждатимуть з почестями та лаврами, а я... що ж на мене там ніхто не чекає, я ще й пожити не встиг.

Взяв до рук грудку землі й, замислившись, став кришити. Затим зі злобою кинув додолу: ось за що ми боремося, за землю! Ех, у чорта не здалася мені та земля! Ніколи нічого не мав, був безрідним, то й зараз нічого не прагну.

Гарт зашепотів молитву: я не вслухався, але знав, що він просить у Бога, аби наглядав за дружиною, донькою і ненародженим дитям. Умить я наче закипів: од злості спирало дух. Не хочу помирати так. Не тут.

Голову вже довго непокоїла нав’язлива думка: а що як спробувати втекти? Щойно вони помітять рух — застрелять. Та хоча б спробувати! Що так, що так — жде нагла смерть. Якби вибороти собі час, усього кілька хвилин...

— Гарте, у мене лишилася граната. Виповземо до краю, покажемо тим виродкам середнього пальця й підемо разом? Що скажеш, друже?

Гарт на хвилю замислився. Я бачив як його зелені очі заволокло болем, після чого — погляд сповнився рішучістю. Він кивнув.

Ми рушили вперед, якомога тихіше. Край шанця виходив на рівнину, де трава була високою: ми запросто могли у ній сховатися. Тільки далі вона рідшала і між нами та лісом, який був порятунком, або западнею — залишалося двадцять метрів, які живим подолати — неможливо. Хіба викроїти час...

Ми вилізли з шанця та принишкли:

—  Зривай чеку, на «три» будь готовий, — прошепотів Гарт.

Я клацнув пальцями: дешевий трюк, але Гарт думками був далеко, тож не помітив і почав відлік. Я обережно відповз за його спину.

—  Раз, два... три!

Коли Гарт підвівся, я штовхнув його та побіг у напрямі лісу. Заторохкотіли кулі. Я біг так відчайдушно, що кожна секунда здавалася вічністю. Здалека долинув здавлений стогін Гарта, а потім я відчув, як щось ударило мене у груди. Я впав.

У голові закаламутилося від болю, на формі розповзалася пурпурова пляма. Панічно ковтав повітря: залягла мертва тиша, але у вухах дзвеніло. Сонячне світло зникло, я більше не бачив сонця. Але все ще дивився на ліс, де тепер стояло три постаті. Дві крилаті жінки у броні рушили до Гарта. Третя — висока, бліда, із чорним волоссям підійшла до мене. Половина обличчя була вродливою, інша — огидною, нестерпно холодною.

Я виплюнув кров собі на підборіддя і, здається, обмочився. Спробував відповзти назад, але руки й ноги не корилися.

Бачив, як крилаті воїнки несуть Гарта: у нього не було частини голови, але він досі стискав доньчину ляльку у руці. Я мусив заволати, щоби не збожеволіти, але не міг видушити з себе і шепоту.

Зненацька дволика істота розвернулася і пішла, полишивши мене на самоті. Позаду неї ступала вовчиця.

Чорна темрява просякла нутрощі, самотність оперезала розпливчасті думки. Я все ревів і мичав — німо захлинався від жаху, але ніхто не повернувся за мною. Повіки застигли, серце спинилося, кров зашкарубла.

Я почав розкладатися, мене їли черви, я бачив воронів, чув неспокій: щось гнало мене вперед, звало за собою...

А опівночі я прокинувся і пішов. Знав, що йтиму вперед до кінця часів, охоплений порожнечею і страхом. Коли остання зірка помре, а світ потоне у пітьмі — я все йтиму, і йтиму, і йтиму...

 

 

 

 

 

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Опергрупа Ткача
Другий етап: Студенти Кемпера
Історія статусів

16/05/24 16:44: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/24 17:00: Вибув з конкурсу • Другий етап