Провина вціліла

Ніколи не вірте собі. Особливо тоді, коли переконані, що гірше не може бути. Насправді гірше може бути завжди. Гірше, жахливіше, нестерпніше. Я усвідомив це, коли з'явилися вони. Так і не дав їм наймення, тому що так вони стануть об’ємніше, реальніше, ближче.

Вперше це сталося відразу по поверненні додому. Варто було мені випустити дружину з обіймів, як я побачив за її спиною страхітливу істоту, що просочувалась з-поміж дверцят шафи. Потвора не нагадувала жодну тварину чи чудовисько із фільму жахів; вона взагалі нічого не нагадувала, а химерно перетікала поверхнями, змінюючи форми, і мала десятки облич. А от ці обличчя були мені вже знайомі: я довго дивився на них, блідих й незворушних, коли мусив їхати додому в одному кузові з мерцями.

Як і тоді, я слабкодухо відвертався, сподіваючись, що якщо не бачу чогось – воно зникне. Але ця стратегія виявилася провальною – з часом знову стало гірше. Я втомився від бездіяльності, від штучно навіюваної безпеки, від необхідності прикидатися, що їх не існує, хоча насправді вони не зникають навіть якщо заплющити очі, і все простягають із пітьми свої мерзенні антропоморфні кінцівки, намагаються обхопити мене, забрати з собою, та виявляються не здатними на це – на щастя або на жаль. В такі моменти мені здається, що серце видає удари автоматними чергами і у нього от-от мають скінчитися набої, але якийсь дурень створив моє тіло занадто витривалим, тому воно знову й знову перезаряджається.

Зате вони приходять все частіше, прагнуть нагадати мені про те, що мене тут не має бути. Розповзаються кривавими плямами по стелі, дивляться банькатими очима із розцяткованих шпалер, кладуть важкі холодні долоні на плечі, хоч як відчайдушно притискайся спиною до стіни. Я перестав розповідати про них іншим. Ті, хто зрозумів би, задалеко.

Й біда не в тому, що я боюсь покійників: бачив достатньо, щоб ставитися до померлих спокійно (бачив достатньо, щоб наївно повірити, що гірше вже не буде). Біда в тому, що я мав би бути серед них, і тепер на мені тавро улюбленця долі, тавро помилки фатуму, тавро немічного зрадника, що не міг запобігти власній зраді.

Я намагався сказати їм про це, я волав, та вони ігнорують, якщо здатні осмислити, і не розуміють, якщо здатні почути. Не розуміє ніхто, тільки психотерапевт все кидається своїм обвинувачувальним «провина», своїм безглуздим «провина вцілілого», ніби я без нього відчуваю себе недостатньо винним, недостатньо відрізаним від життя подіями одного мертвенно-бурого світанку, після якого не по-справжньому вцілів я, зате повноцінно вціліла моя провина.

           Бачу їх уже всюди: вони плещуться на денці склянки з водою, єхидно всміхаються з екрана комп’ютера, анафемськи підморгують із дзеркала, зайнявши місце відображення. Час усвідомити найтрагічніше: вони є і всередині мене самого, всередині кожного із нас, вони поглинули і підмінили людськість усього людства.

           Я мушу зробити з цим хоч щось. Навіть якщо це лиш внутрішні вони змушують мене, я маю виправити помилки минулого, як би всі не переконували, що вони невиправні або що ніяких помилок не існувало. Я приймаю рішення. Відчуття важкості в руках і клацання знятого запобіжника заспокоює їх. Нічия провина не заслуговує вціліти.