Прокльон

Гупало несильно, але вперто. Мало хто приходив до Варвари більше двох разів. Але не Марія. Ця ходила змалку. Спершу просила за батька — не аж сильно, бо той лупив палицею сп’яну і просто для розваги. Згодом заслабла матір, то теж вчащала. А потім за врожай просила, за здоров’я, за м’яку зиму, щоб перебути. Опісля й кавалера схотілося. За все ходила. От і знову на порозі.

Впустила Марію мовчки, вказала на стіл. Жінка висока й моцна, з довгими ногами, кремезної чоловікоподібної статури з дебелими грудьми, що непристойно-великими грушами звисали аж на пуп, широкі чорні брови зливалися в суцільну лінію, ніби домальовані сажею. Вона сопіла й стікала потом від важкої ноші за спиною.

— Зробила, — видихнула, кидаючи мішок на засалену стільницю. Начиння на столі невдоволено загуркотіло, щось перевернулося. З рудої мішковини сочилося рідке.

Відьма чиркнула поточеним іржею ножем зав’язку, розгорнула. Сморід свіжини й гнилі змішався в єдине, приправлене різким запахом зіпрілої Марії, що стовбичила поряд. Стара розмішала слизьке місиво. Покручені пальці дістали з дна кулясту грудку, стиснули в кулаку, випустили назад.

— Свиняче, — проскрипіла Варвара й кинула косяка на довготелесу постать, міряючи її з голови до ніг, ніби вперше бачила.

Марія відтягнула пояс, полізла до таємної кишені.

— Ось людські, — жбурнула до загалу, — Миколи Войта з Яцковиці.

Відьма підібрала, понюхала, хитнула головою.

— Годиться.

Зібрані за три ночі яйця кастрованих биків, свиней, цапів, собак, котів та чоловіка глухо гупали об дно казана.

— Товчи.

Марія товкла, розриваючи білясі органи на дрібні кавалки, поки згорблена відьма плюхкала підливи зі слоїків, підсипала подрібнені таємні лігатури і бубоніла беззубим ротом над відваром, що чим раз сильніше надувався бульками і лускав густим шепотом поміж клубів їдкої гарячої пари.

— Пий.

Марія покірно відпила гіркої тягучої юшки. Скривилася, але не відставила. Випила все, навіть з осадом. Варвара реготнула, втішена телячою покірністю і перекошеним від огиди обличчям — останні краплі все воліли повернутися назад, зависаючи на масних губах. Жінка злизала їх, ледь стримуючи нудоту. Після того зачерпнула ще раз. Та більше не пила, погляд її став жорстким, жовна проступили від стиснутих щелеп. Линула гарячим в писок карзі, змиваючи звідти зловтішну усмішку, а потім тріснула кухлем в плече, від чого відьма заточилася і гепнулася на пусті баняки.

— Мені, падло, вже в печінках сидить це гімно! А тобі смішно?

Стара зогляділася, аж коли важка ноша всілася на неї зверху. Масивна рука вперіщила ляпаса, від чого останній гнилий зуб вилетів з рота і дзенькнув об чавунне дно котроїсь із посудин. На цьому не спинилася, а товкла бабу і в хвіст і в гриву.

— Сорок клятих років я сюди валандаюсь і сорок клятих років ніц не збулося, як я хтіла. Просила, щоб батько не спився, — то гепнувся з воза і поломив шию. Просила, щоб мати подужала холеру, — то кончилася від запалення. Просила жениха — а маю дулю й ще тепер перша шльондра на селі. Просила господарку — то навіть кури дохнуть. Просила щастя — й досі сама, а мені вже, йоб-твою-курва-мать, за сорок п’ять. А ти шкіришся, пиздло старе?

Тіло баби обм’якло, з рота звисала кривава слина. Марія підняла стару за барки, кинула на лаву, зв’язала.

— Ниньки все має збутися, інакше… — прошипіла Марія, коли відьма повернулася до тями, і полоснула ножем під коліном. Варка засіпалася, як змія в окропі. — Інакше відріжу голову, як Миколі причандала. Ниньки буде чесно.

— Буде тобі дитина, — прохрипіла баба, коли біль нарешті узвичаївся, — буде.

Марія знову хряснула в набряклу щоку.

— Роззуй беньки, — жінка повернулася боком, демонструючи ледь підрослий живіт. — Осьо. Без твоєї помочі.

— Понесла, — промимрила тихо. Звела очі. — То чого ти тут?

Марія довго не відповідала, думала.

— Я вже заплатила. Ти мені винна.

— Це ж не для того...

Ще один удар, нижня губа розлізлася. Варвара прикрилася від жінки.

— Не звизди, я гарно знаю правила. Я заплатила.

— То кажи чого хочеш, розумна дуже, і вали до біса.

— Хочу, щоб воно було зі мною. Хочу про нього дбати.

— Та буде, все твоє. Дбатимеш.

— Не рік і не два, — задумливо сказала Марія. — Зроби так, щоб воно нікуди від мене не пішло, як виросте. Зроби йому болячку, щоб я вічно його доглядала. Але щоб не втекло. І щоб не вмерло. Прокляни, але щоб не вмерло, як всі. Прокляни.