Бентежна Відьма
Лило немов з відра й гуркотів грім.
Охоронець на вході до сільської школи кудись відійшов.
«Дивно…» — подумала Марія, зупинившись перед рукописною табличкою:
«Через негоду вечірні заняття відмінено.»
Але ж вона бачила тепле світло у вікнах.
«Якась помилка?»
Дівчина пробігла обшарпаними сходами на другий поверх, лишаючи по собі мокрі сліди.
Зала з невеличкою сценою зустріла її запахами дерева та пилу, дощ барабанив ззовні по склу.
Сьогодні на факультативі їх було двоє, не рахуючи художнього керівника.
— Не пощастило, — невдоволено протягнув Максим.
«Ну ні…» — простогнала дівчина подумки, протираючи окуляри.
З усіх диваків, що прагнули освоїти ази майстерності актора, з ним Марія ладнала найменше.
— І я рада тебе бачити, — змусила себе посміхнутись вона.
— Можна додому? — жартома запитав хлопець Романа.
— На сцену, — викладач проігнорував учня та сів у першому ряду.
Марія звернула увагу на темні сонцезахисні окуляри чоловіка, геть недоречні в такий час та погоду.
«Творча людина може собі дозволити дивацтва…»
Учні піднялись на сцену. Десь неподалік вдарила блискавка — секундою пізніше щось затріскотіло і різко пропало світло. Дівчина кліпнула, спробувала звикнути до в’язкої темряви.
Раптом чиясь рука схопила її за плече — Марія сіпнулась й заверещала.
Секундою пізніше почувся регіт Максима.
— Не смішно! — ледь дихаючи, гнівно зиркнула вона на хлопця.
— Кому як.
— Хвилину, — Роман піднявся на сцену, перевірив щиток за кулісою, а потім зник у підсобці.
Чомусь сьогодні викладач не насварив Максима за дурний жарт.
«Дивно…»
Вона намагалась приборкати серцевий ритм.
Гримнуло, черговий спалах блискавки відбив їхні довгі тіні на підлозі.
— Бачив табличку на вході? — наважилась тихо запитати дівчина. — Про відміну занять?
— Вигадай щось краще, то може й злякаюсь, — усміхнувся й зіщулився Максим.
— Я не…
Двері підсобки відчинились.
— Сідайте, — Роман виніс дві запалені свічки на тарілках, поставив додолу. Простір поза сценою й ряди стільців розтанули в пітьмі. — Хто такі перевертні?
Незвичні питання здалеку були нормою для занять.
— Вовкулаки? — зацікавлено запитав Макс, сідаючи.
— Ні, вокулака перекидається лише у вовка, — заперечила Марія, охоплюючи коліна руками.
— Перевертень може перевтілитись у кого- або що-завгодно, — спокійно продовжив викладач. — Він — ідеальний актор. Вмикаємо фантазію, я — перевертень, планую з’їсти сьогодні одного з вас. Які мої дії?
Легкий холодок проповз спиною дівчини.
— Чому не обох? — весело запитав Максим.
— Один може втекти, поки голодний я займатимусь іншим, — знизав плечима Роман.
— Значить другого треба усунути, — дійшов до висновку хлопець. — Або затримати.
— А ти? — запитав керівник дівчину. — Що думаєш?
— Змовились, щоб налякати? — похмуро припустила Марія.
Ій стало дійсно страшно.
— Лишенько, зовсім забув, — сказав Роман. — Потрібно принести драбину з іншої підсобки. Максиме, допоможеш? І тоді продовжимо.
— Без проблем. У ту, дальню?
Приміщення знаходилось за протилежною від сцени стіною та мало окремий вхід знадвору.
— Я не лишусь тут одна!
— Оце ляклива… Розпа’яло з однієї вигадки, — присоромив її хлопець.
— Нічого не ляклива! — дівоча злість переважила над соромом та страхом.
— Зачинимо, щоб не вкрали, — посміхнувся Роман. — Бо ще послизнешся на мокрих сходах.
Широка посмішка чоловіка виглядала неприродньо в світлі полум’я.
— Завтра вдень ніяк? — нерішуче спитала Марія.
— Не встигну, — заперечив Роман. — Ходімо, - кивнув хлопцю.
Вона сумнівалась.
«Чи варто наполягати та йти разом? Ще цей вчергове поглузує…»
— Перевертень мене з’їсть, — пирхнув Максим, підмигуючи викладачеві й беручи свічку.
— Авжеж, — зблиснув зубами Роман. — А потім десерт.
«У нього завжди були такі гострі зуби?…»
Отямилась дівчина вже коли клацнув замок.
— А нащо перевертню окуляри? — зацікавлений голос Максима донісся з-за дверей.
— Очі неприродньо світяться, коли хочу їсти, — жартома відповів викладач.
Обоє засміялись.
Дві пари кроків поступово стихли.
Вона прислухалась до кожного шурхоту, слова про перевертня не виходили з голови. Страх змією звивався всередині. Сорочка прилипла до спини, в горлі пересохло.
— Вони просто змовились… — дівчина намагалась заспокоїтись.
Хтось швидко підійшов до дверей.
Хтось один…
Ручку рвануло додолу та почувся дзенькіт зв’язки ключів.
Марія нерухомо стояла посеред сцени ні жива ні мертва.
Роман залетів до зали й застиг.
— Що за…?! Звідки в тебе ключі? — напружено запитав він за мить.
Світла від свічки вистачало, щоб побачити — одяг викладача був не тільки мокрим, а й взагалі іншим.
Ніяких окулярів.
— Що це з тобою? — вже трохи занепокоєно запитав чоловік білу як полотно дівчину.
— Макс… — тремтячим голосом промовила Марія і подивилась у темряву. Туди, де за стіною мала бути кімната…
