Щоденник привида

Я пам’ятаю, як він наніс удар по моїй шиї. Як підняв мою відтяту голову і подивився мені в очі. Я не забуду цю посмішку з гнилими зубами, ці очі, що дивились крізь мішок на його голові. Хоча, чи правильно казати “пам’ятаю”, якщо я вже мертва?

Я блукала в такому стані п’ятнадцять років. Через те, що в мене не було тіла, я могла літати і проходити крізь стіни. Але мене ніхто не чув і не бачив. З часом я навчилась рухати невеликі предмети і впливати на електричні пристрої, хоч і ненадовго. Цю здатність я збиралась використати, щоб розказати, що зі мною сталось і де лежить моє тіло.

Я знала, що якщо мої залишки знайдуть, то моя душа покине цей світ і я знайду спокій. Мені про це ніхто не розповідав. Після смерті ці знання з’явились самі собою, це було очевидно, як те, що вогонь може обпекти.

Блукаючи містами, я намагалась знаходити людей, які можуть мені допомогти. Я довго за ними слідкувала, потім намагалась з ними спілкуватись. Впливала на лампи, щоб передавати код Морзе. Якщо були книжки чи газети зі згадками місця моєї загибелі, я їх розкривала на потрібних сторінках. Предмети падали в певні моменти розмов. Ніхто не звертав на це уваги. До моменту, поки я не зустріла Олега.

Олег був журналістом, що писав про паранормальні явища. Охочих публікувати його майже не було. Один редактор, що зжалівся над ним, пропонував написати репортаж з шкільного футбольного матчу, але той відмовився. Олег жив разом з анархістами у покинутій будівлі, всі особисті речі вміщувались в сумку на плече. Ні родини, ні кохання, на друзів.

Проблема з Олегом була в тому, що він вірив в існування привидів аж занадто. Він правильно розшифровував мої коди Морзе та вловлював суть переміщень предметів, але деякі речі, як раптовий порив вітру чи глюки телефона, також сприймав за знаки і це ускладнювало наше спілкування. На щастя, з ним була Марина.

Марина була непомітною студенткою, що вчилась на журналістиці. Настільки непомітною, що коли в деканаті розподіляли студентів на практику, про неї забули. Олега вона зустріла, коли довго стояла перед редакцією однієї газети, соромлячись туди увійти. Йому тоді вчергове відмовили від публікації. Зіштовхнувшись з Мариною і розпитавши її (витягаючи з неї слова, ніби щипцями), він запропонував їй “передати весь свій багатий досвід, накопичений за роки неймовірної кар’єри”. Вона дала щоденник практики для підпису, навіть не дослухавши до кінця і зітхнула з полегшенням, що не треба буде ще раз просити про практику незнайомих людей.

Марина допомогла систематизувати всі повідомлення від мене і, за кілька тижнів від першого контакту, вони нарешті дістались до місця, де лежало моє тіло. Покинутий бункер, захований в хащах.

Коли вони вже спускались вниз, Марина сказала Олегу:

- Може варто було, все таки, сказати поліції, що ми сюди йдемо?

- Щоб вони забрали собі всі лаври? Нізащо. Це моє розслідування ,- на цих словах він запнувся ,- ну і твоє також, і ми маємо бути перші, хто розкаже про це світу.

- Але може хоча б попередили когось з близьких чи друзів?

- А в тебе вони є?

- Ні.

- От і в мене немає.

Ця розмова змусила мене задуматись. Коли я померла, всі мої зв’язки з друзями та сім’єю були вже зруйновані. З батьками я посварилась, коли покинула університет. Я перестала відповідати на дзвінки друзів, коли не було грошей, щоб віддати борги. В той ліс я пішла, щоб знайти “закладку”. Вже після смерті я намагалась почати діалог з батьками та друзями, але серед всіх живих з ними спілкування йшло найгірше.

Олег і Марина йшли крізь лабіринти бункеру, освітлюючи шлях ліхтарями. Коли вони дійшли до потрібного повороту, я пройшла крізь ліхтар. Він блимнув, даючи знати, що треба повертати тут.

Вони спустились у приміщення з низькою стелею, крізь повітря ледве можна було щось бачити через кількість пилюки. Олег сказав:

- Це має бути десь тут.

Вони розійшлися в різні боки. Моє тіло лежало під купою мотлоху і його неможливо було побачити. Коли Марина підійшла до мене майже впритул, обидва ліхтарі погасли. Але це зробила не я.

Коли світло увімкнулось, Марина закричала. Перед нею лежала голова Олега. А потім з темряви з’явився чоловік з мішком на голові.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Банді
Історія статусів

16/05/24 12:18: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап