Закон збереження нечистої енергії

– Підготовка. Присутність. Удавання. Кульмінація. Вигнання.

– Так, отче, я засвоїв науку.

Рукоположений отець Лука, що позавчора прибув до монастиря святого Архистратига Михаїла, мав змучений вигляд. І не дивно, зважаючи на безсонні ночі.

– Ви вперше асистуєте? – перепитав отець Павло, звично розгортаючи орар на плечі. Пурпуровий, вишитий золотом.

– Так.

– Не розмовляти, не дивитися в очі, не торкатися шкіри.

– Розумію.

Священник взяв під пахву товстий молитовник, вичовганий багаторічним користанням. Перед входом пильно глянув на диякона. Не сподобалось, що той пітніє, мов загнаний кінь.

Тиша, у котрій чулося, як у отця Луки ходить борлак, припинилася диким вереском. Достоту як тим, що не давав спати уночі, відлунюючи стінами обителі.

Штовхнув оббиті залізом двері, увійшов до покою. Усередині глухонімий послушник запалював свічки.

Отець Лука зайшов слідом. Погляд прикипів до масивного ложа посеред келії, чиї ніжки були прикручені до кам’яної підлоги величезними болтами.

– Луко, досі носиш у кишені материне споднє ? – запитав той, хто лежав на ліжку. – Закутуєш у нього свого прутелика? Лучок. Лучечок.

Диякон зблід іще більше, зачувши своє дитяче прізвисько. Глипнув на священника, котрий спокійно розгортав молитовник, використовуючи величенький срібний хрест як закладку.

– Не зважайте, – мовив той, – подібну грязь вам іще слухати три дні.

– Три дні ти товк свого молодого послушника, – засміявся лежачий, – поки його вічко кров’ю не захлюпало.

Поманивши отця Луку, священник вручив йому молитовник і збризнув ліжко кропилом. Почувся гавкіт розлюченого пса, накладений на передсмертний виск поросяти. Тіло забилося в пропасниці.

Лука намагався не дивитися в очі, але помітив, що за ним слідкує уважний погляд. Коли отець Павло завів монотонним баритоном молитву – доєднався до нього своїм тенором. Цей параграф він знав напам’ять.

Удавання почалося наступного дня.

Одержимий звав його голосом матері, сестри, двох братів, друзів по бурсі, навіть батька, чийого голосу Лука взагалі не знав. Найприкріше саднило його материним. Певно, нечистий знав болюче місце і тиснув, шкріб, лизькав, впивався. Викликав жалість, погрожував, зваблював, пропонував богохульні речі, від яких волосся ставало сторч. Це було гірше, ніж патьоки жовчі, слини та кров’янистих згустків, що вивергалися розціпленим ротом та ніздрями.

Сили вже покидали диякона, але він кріпився, знаючи: попереду – ще два дні. Короткий відпочинок, коли можна було розтягнутися на холодній долівці, вода, котра омивала порожній кендюх – сил не додавали. Отець Павло же, здавалося, наче ось щойно розпочав молитву: вона лунала впевнено й рівно.

На зорі третього дня, як то було заведено, почалася кульмінація. Одержимий зумів розірвати мотуззя, котрі міцно кріпили його руки до билець; тіло скажено хилиталося, тріпотіло над ліжком, мовби вогник свічі, заскоченої зненацьким протягом. Ноги тримав шкіряний пас, інакше бідолаха, певно, злетів би до стелі.

Отець Лука, дивлячись на це безумство, відчував нудоту; світ вертівся, мов після стрімкого закруту на гойдалці в дитинстві.

Мама катала його сильно, аж подих перехоплювало, здавалося, він злітає до висі неба і може торкнутися його долонькою.

Молода, розпашіла, вона дзвінко сміялася і щоразу сильніше штовхала гойдалку. А коли він думав, що от-от випаде, підхоплювала його на руки, і вони переверталися у траву, регочучи. А потім мама піднімала напнуту мов вітрило кофтину і діставала білу повну грудь. Дражнила, водила набубнявілою пипкою перед обличчям, а другою рукою стискала його яєчка до гострого болю, але такого солодкого, що хотілося вмерти…

– …отче, не піддавайтеся! – у видіння прорвався голос священника і плескіт води в обличчя. Враз Лука замість груді узрів люті безумні очі, що втупилися в нього.

Голос отця Павла набрав висоти, і диякон доєднався, кинувши в молитву останні сили, образу та сором, у котрий увігнав його лукавий. Тіло впало, забилося, тонкий вереск перейшов у слабкий стогін.

– Амінь! – Отець Павло простягнув Луці хреста і підійшов до ліжка.

Нахилившись, поцілував зрошене потом чоло, перехрестив і впав поруч.

Той, що був одержимий, кволо піднявся, розщібнув ремені, тремтячими ногами став на підлогу:

– Отець Йосип. Радий знайомству.

– О… отець Лука…

– Наступні три дні – його. А нам і відпочити можна.

Лука сперся об стіну, сили покидали його.

– Дякую за службу, отче Луко. Відсипайтеся. Коли ваша черга? Вам вже сказали?

– Через дві зміни, дванадцятого липня.

– Готові? Не відповідайте. До такого важко підготуватися.

– Я… я приймаю цю ношу.

– Всі приймають. Бо така наша місія.

На ложі нявкав отець Павло, котрого міцними мотузками пеленав послушник.

Сходами підіймалася наступна зміна.