Смертельна Бідося
Мати сіла навпроти. Холодна, відчужена. Бляклий погляд ковзнув моїм обличчям, вуста стислись.
— Як ти, Поліно? — запитала сухо. — Чи стало тобі… ліпше?
— Ліпше?! — прошипіла я. — Що ти маєш на увазі під цим «ліпше»? Може те, чи готова я визнати себе винною у смерті того покидька?
Мати ледь помітно кивнула, а в глибині її погляду промайнув, здається, острах. Я ж відчувала суміш зневаги і гіркоти.
— Тоді мені ніколи не стане ліпше. Я ніколи не визнаю цього. Тому що не вбивала!
— Ти вбила, Поліно, — стиха відказала мати. — Більше нікому було.
Гнів вибухнув в грудях, в голові запаморочилось. Я уявила собі, як вчіплююсь нігтями в це бліде обличчя, дряпаю аж до крові… Може, тоді вона зрозуміє, як мені? Тоді, коли їй теж буде боляче…
Тепла долоня раптом лягла на моє плече. Тато. Він завжди з’являвся непомітно. Гнів вщух. Тато вмів заспокоїти.
Скільки себе пам’ятаю, я мріяла, щоб у мене був тато. Як у решти дітей.
— Де татусь? — цим запитанням я діставала матір щойно навчилась говорити, а вона все сердито відмахувалась. Та зрештою зізналась, що тато помер…
Досі пам’ятаю, як проридала тоді весь вечір. Я ж бо так чекала, що він прийде, любитиме мене, захищатиме від сусідського Ромки. А він… помер.
І саме того вечора він прийшов вперше. Так само беззвучно, як і зараз, постав у мене за спиною і поклав долоню на плече.
— Я тут, доню. Не плач.
Я не злякалась. Навпаки, по-дитячому щиро зраділа.
Тато приходив часто. Інколи перед сном, інколи вдень. Ми говорили про все на світі. Він був добрий і веселий. Лиш коли я згадувала про сусідського Ромку, він похмурнів і наказував обходити стороною малого хулігана.
Я й обходила. Намагалась триматись подалі, мовчати, коли хлопчисько вигукував мені вслід щось огидне.
Та все дарма.
Мені було одинадцять, коли Ромка перестрів мене ввечері біля гаражів, що довгим пустинним рядом тяглися від нашого багатоквартирного будинку до великої дороги. Людей навколо не було. Лише я, Ромка і величезна вівчарка, яку він недбало притримував за поводок. Він недобре всміхнувся:
— Що, курко, страшно? То біжи…
Я оторопіла.
— Біжи, — гаркнув він, і тоді я побігла. Бо він не жартував, ні. Позаду пролунала команда «взяти!», а далі… далі я бігла, як ніколи в житті.
«Рятуй, тату», — благала я подумки. І в голові раптом пролунав його голос: «Врятую. Порахуй до трьох і закрий очі».
Закрити очі? Зараз? Погляд вихопив ржавий металевий прут трохи попереду. Може, спробувати захиститись самій?
Ні, не зможу.
«Довірся. Часу мало».
Часу таки було мало. Майже відчуваючи на спині подих лютого пса, я прошепотіла:
— Один, два, три…
І заплющила очі.
Це здавалось божевіллям. Самогубством. Але…
Розплющила очі я вже біля будинку. Ціла, неушкоджена. Одна.
А пса свого, казали, Ромка знайшов за гаражами проткнутого наскрізь ржавою залізякою.
— Дякую, тату, — шепотіла я без кінця того вечора, а він лиш усміхався.
Ромка перестав лізти до мене. Лиш кинув «Заплатиш, сука» і взявся шукати інших жертв.
І все ж слова його виявились не пустою погрозою. За чотири роки ми знов зустрілись біля тих самих гаражів. Одного вечора він, вищий тепер за мене на цілу голову, вигулькнув ніби нізвідки, схопив за руку і потягнув у темряву. Притиснув до гаража, шиї торкнулось щось холодне й гостре.
— Ось і зустрілись. Кінець тобі, сука!
«Тату…» — подумки покликала я, тремтячи від жаху і ненависті.
«Ти знаєш, що робити».
Я знала.
— Один, два, три…
І заплющила очі.
Все повторилось. Я знов розплющила очі біля будинку. Ціла, неушкоджена. Тільки сукня в крові…
Мене арештували наступного ранку. Пам’ятаю жах в очах матері, коли за мною прийшли. Потім — коли я розповідала, що відбулось насправді. Про тата… Вона не вірила. Ніхто не вірив.
І досі не вірять.
— Поліно, ти вбила Романа, — озвалась знов мати. — Ти.
— То був привид тата.
Мати піджала губи.
— Твій тато живий. Він… у психлікарні.
Я забула як дихати. Та коли татова рука стисла плече, збагнула — це ж неправда!
— Брешеш!
— Він хворий. Як і ти, Поліно…
Ні…
Ні!
Навіщо вона так? Що вона за мати така?! Не-на-ви-джу!
Озираюсь — тато позаду. Він бачить мій біль. Відчуває. Розуміє мене. І киває ще до того, як з моїх губ злітає:
— Один, два, три…
І я заплющую очі.
