Татова донька

Мати сіла навпроти. Холодна, відчужена. Бляклий погляд ковзнув моїм обличчям, вуста стислись.

— Як ти, Поліно? — запитала сухо. — Чи стало тобі… ліпше?

— Ліпше?! — прошипіла я. — Що ти маєш на увазі під цим «ліпше»? Може те, чи готова я визнати себе винною у смерті того покидька?

Мати ледь помітно кивнула, а в глибині її погляду промайнув, здається, острах. Я ж відчувала суміш зневаги і гіркоти.

— Тоді мені ніколи не стане ліпше. Я ніколи не визнаю цього. Тому що не вбивала!

— Ти вбила, Поліно, — стиха відказала мати. — Більше нікому було.

Гнів вибухнув в грудях, в голові запаморочилось. Я уявила собі, як вчіплююсь нігтями в це бліде обличчя, дряпаю аж до крові… Може, тоді вона зрозуміє, як мені? Тоді, коли їй теж буде боляче…

Тепла долоня раптом лягла на моє плече. Тато. Він завжди з’являвся непомітно. Гнів вщух. Тато вмів заспокоїти.

Скільки себе пам’ятаю, я мріяла, щоб у мене був тато. Як у решти дітей.

— Де татусь? — цим запитанням я діставала матір щойно навчилась говорити, а вона все сердито відмахувалась. Та зрештою зізналась, що тато помер…

Досі пам’ятаю, як проридала тоді весь вечір. Я ж бо так чекала, що він прийде, любитиме мене, захищатиме від сусідського Ромки. А він… помер.

І саме того вечора він прийшов вперше. Так само беззвучно, як і зараз, постав у мене за спиною і поклав долоню на плече.

— Я тут, доню. Не плач.

Я не злякалась. Навпаки, по-дитячому щиро зраділа.

Тато приходив часто. Інколи перед сном, інколи вдень. Ми говорили про все на світі. Він був добрий і веселий. Лиш коли я згадувала про сусідського Ромку, він похмурнів і наказував обходити стороною малого хулігана.

Я й обходила. Намагалась триматись подалі, мовчати, коли хлопчисько вигукував мені вслід щось огидне.

Та все дарма.

Мені було одинадцять, коли Ромка перестрів мене ввечері біля гаражів, що довгим пустинним рядом тяглися від нашого багатоквартирного будинку до великої дороги. Людей навколо не було. Лише я, Ромка і величезна вівчарка, яку він недбало притримував за поводок. Він недобре всміхнувся:

— Що, курко, страшно? То біжи…

Я оторопіла.

— Біжи, — гаркнув він, і тоді я побігла. Бо він не жартував, ні. Позаду пролунала команда «взяти!», а далі… далі я бігла, як ніколи в житті.

«Рятуй, тату», — благала я подумки. І в голові раптом пролунав його голос: «Врятую. Порахуй до трьох і закрий очі».

Закрити очі? Зараз? Погляд вихопив ржавий металевий прут трохи попереду. Може, спробувати захиститись самій?

Ні, не зможу.

«Довірся. Часу мало».

Часу таки було мало. Майже відчуваючи на спині подих лютого пса, я прошепотіла:

— Один, два, три…

І заплющила очі.

Це здавалось божевіллям. Самогубством. Але…

Розплющила очі я вже біля будинку. Ціла, неушкоджена. Одна.

А пса свого, казали, Ромка знайшов за гаражами проткнутого наскрізь ржавою залізякою.

— Дякую, тату, — шепотіла я без кінця того вечора, а він лиш усміхався.

Ромка перестав лізти до мене. Лиш кинув «Заплатиш, сука» і взявся шукати інших жертв.

І все ж слова його виявились не пустою погрозою. За чотири роки ми знов зустрілись біля тих самих гаражів. Одного вечора він, вищий тепер за мене на цілу голову, вигулькнув ніби нізвідки, схопив за руку і потягнув у темряву. Притиснув до гаража, шиї торкнулось щось холодне й гостре.

— Ось і зустрілись. Кінець тобі, сука!

«Тату…» — подумки покликала я, тремтячи від жаху і ненависті.

«Ти знаєш, що робити».

Я знала.

— Один, два, три…

І заплющила очі.

Все повторилось. Я знов розплющила очі біля будинку. Ціла, неушкоджена. Тільки сукня в крові…

Мене арештували наступного ранку. Пам’ятаю жах в очах матері, коли за мною прийшли. Потім — коли я розповідала, що відбулось насправді. Про тата… Вона не вірила. Ніхто не вірив.

І досі не вірять.

— Поліно, ти вбила Романа, — озвалась знов мати. — Ти.

— То був привид тата.

Мати піджала губи.

— Твій тато живий. Він… у психлікарні.

Я забула як дихати. Та коли татова рука стисла плече, збагнула — це ж неправда!

— Брешеш!

— Він хворий. Як і ти, Поліно…

Ні…

Ні!

Навіщо вона так? Що вона за мати така?! Не-на-ви-джу!

Озираюсь — тато позаду. Він бачить мій біль. Відчуває. Розуміє мене. І киває ще до того, як з моїх губ злітає:

— Один, два, три…

І я заплющую очі.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Васали Ла Кінтрали
Другий етап: Студенти Кемпера
Історія статусів

16/05/24 00:54: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:17: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/24 17:00: Вибув з конкурсу • Другий етап

Коментарі 38

1
Цим оповіданням ви визвали в мене мурах по шкірі! Прекрасна задумка і виконання. Чимось нагадало казки, де були подібні заговори))
1
Робота виконана якісно, через це, переданим від автора емоціям, ніщо не мішає дійти до читача. Історія швидше сумна ніж страшна, дитина що росте без батька, матір що не справляється із завданням підтримати, все це викликає співчуття. Фінал ніби пояснює весь задум і ідею твору, проте залишається питання фізичної спроможності. Якщо усьому пояснення психічні розлади, то сама картинка як маленька дівчинка справляється зі страшним собакою і кремезним хуліганом, залишається за кадром. В принципі це реально, але це питання "ага, ну і як?" все ж десь залишається. Можливо в більшому обсязі це вийшло б краще показати. Але передати суть автор справився. Мені однозначно сподобалось. Успіхів вам!:)
1
Дуже дякую вам за відгук!
1
Потужне оповідання. Як раз таке, що для мене випромінює серед оповідань про кишки, гній, лайно та кладовища.
0
Дякую за ваш відгук, мені надзвичайно приємно! ☺️
1
Воау. Інтрига що треба. Структура чудесна. Ідея та стиль однозначно подобаються. Обіграли тему вдало. Хоча я не зовсім розумію, чи то якимось дивом дівчину відпустили, чи то зустріч з мамою відбувається не вдома. Загалом відчувається завершено, але можна зробити роботу більш масштабною, щоб краще занурити читачів в героїв.
1
Дуже дякую вам за приємний відгук!
Зустріч відбувається у психіатричній лікарні, куди мати прийшла навідати доньку. Я прямо не писала, сподівалась, що вдасться передати натяками і поміж рядків (коли мати спитала, чи стало ліпше доньці; потім коли говорила про батька, що він у психлікарні, що він хворий, як і Поліна), але, мабуть, не зовсім вдалось. Можливо, потім трішки перепишу, або додам пару деталей, щоб виправити цей момент.
1
О, зрозуміла. Та, може просто я не уважна, але чомусь не вловила цей момент. Можливо, варто просто додати пару речень з описом зовнішнього простору, щоб детальки були відчутнішими 👀
1
Цікаво обіграна ідея божевілля, та й інтрига щодо того, чи це насправді дух її батька, чи це блекаути, під час яких протагоністка себе не контролює, збережена десь до середини твору. Деякі сюжетні діри теж можна пояснити божевіллям і частково - ненадійним оповідачем. В принципі від мене вам лайк :)
1
Написано непогано, проте є до чого прагнути. Сам твір вийшов щемким і сюжет гарно прописаний, проте чому. У Ромки така гіперфіксація на дівчинкуі чому Поліну відпустили, коли були докази про її винуватість, для мене це залишається загадками, відповідь на які ви б напевно надали якби був допустимий більший об'єм тексту.
Ідея не нова, проте цікавий момент з собакою і цікава кінцівка. Бажаю успіхів у доопрацюванні)
0
Дуже дякую вам за детальний відгук!
Щодо гіперфіксації... Думаю, в нього просто була потреба когось булити, а Поліна гарно підійшла. Живе недалеко, тільки з мамою, трохи забита і беззахисна. Може, й дивакувата. Але, думаю, що й іншим дітям від нього діставалось, просто історія саме про Поліну.
А стосовно того, що Поліну відпустили - її ж не відпустили. Вона в психлікарні, де й відбувається зустріч з матір'ю. Можливо, варто було мені десь це в тексті прописати.
1
Ааа, тоді це інша справа. Якщо плануєте доопрацьовувати історію, тоді обов'язково зазначте це хоч декількома словами, бо я уявляв або кухню, або вітальню зі столом.
Але враховуйте, що фінал коли Поліна рахує до трьох і ймовірно вбиває матір в умовах психлікарні не спрацює, бо якщо у неї такі нахили значить вона неодмінно буде в гамівній сорочці, або під наглядом санітара.
0
Дякую, що звернули увагу на цей момент. А стосовно кінцівки - так, вона зібралась. Але не факт що їй вдалось. Хіба що мама з якихось причин сказала неправду, і привид батька таки дійсно приходив.
1
Друга половина сподобалось більше чим ближче до фіналу то краще
1
Дякую, що поділились враженням!
1
Не пам'ятаю як цей стан називається з медичного погляду, але у вашому виконанні виглядає до лякаючого вірибельно)
0
Дякую, це надзвичайно приємно чути! ☺️
1
Чудова історія, розповідь динамічна, кінець цікавий. Гарно обіграна назва твору. Успіхів!
0
Дуже дякую за приємний відгук! Вам також успіхів!
1
Файне оповідання і кінцівка вийшла нівроку
1
хороша сімейна драма. ситуація жахлива, але власне горрору тут дуже мало. хоча напругу тримати ви вмієте
1
Цікавий твір, гарно написано, інтрига тримає в напрузі.
1
Дуже шкода песика, на відміну від Ромки, він отримав по заслугах і це радує. Люблю такі оповідання що є де задуматись, чи то дійсно психічний розлад, чи можливо...
Оповідання сподобалось, динамічне, читалося легко, дякую!
1
Дякую вам за відгук, дуже рада, що оповідання сподобалось!
1
Обожнюю цю тему в горорах. Дякую за майстерне оповідання)
0
А я вам дякую за приємний відгук :)
1
Чудове оповідання, спочатку зловила тригер на схожу ситуацію у знайомої, яка теж болісно пережила смерть батька, а потім аж подих перехопило від захвату. Якось найменше очікувала, що буде винна саме психіка.
0
Дякую, мені дуже приємно, що оповідання сподобалось!
1
Цікаво обіграли божевілля (шизофренія?). Хоч тема і не нова, але мені сподобалося втілення. Єдине напружив момент "Де татусь? — цим запитанням я діставала матір щойно навчилась говорити", бо чи буде занадто мала дитина таким цікавиться, змінити б на "змалечку", тоді вік більш розмитий. В цілому тема страшна, бо скільки біди наробили подібні захворювання
0
Дуже дякую за відгук. І за слушне зауваження, мабуть, і справді краще трохи перефразувати
1
Дуже гарний текст. Справді стало страшно. Назва, хоч і відповідає тексту, спочатку, наштовхнула на інший сюжет, одначе, це зіграло на руку тексту. Сподіваюсь він здобуде високий бал)
0
Щиро дякую вам за такий приємний відгук!