— Колись тут був ліс. Добрий ліс, і грибів росло, і звірини всякої. Тільки перевелась та пора, у вогнях згоріла, під сокирами лягла. Батько, як я малий був, казали не раз, аби не ходив без потреби плутаними стежками до лихої матері. Бо батько мали криївку в горах добру, то знали, що мовили.
— Дєд, не нада тут чесать. Тобі заплатили, щоб нас провів, то веди.
Місяць примружено визирав з-понад лісистого кряжу, чи то зацікавлено, чи то осудливо. І чи не від його недоброго ока порвані вітром хмари поспішали втекти у височину, не озираючись і не беручи з собою навіть спогадів. Хмар було багато, проте й ночі ще кінця-краю не виднілось.
— Тоді йдемо, синочки.
Встигнуть всі, — подумалось діду, поки намацував очима в напівтемряві зрадливу стежку. Та звивалась берегом потічка, надійно схованого в гущавині молодої порослі. Подекуди виднілись контури покручених дерев, які, здавалось, ладні й самі були протягнути коріння подалі звідси, проте щось їх тут тримало. Ті їхні родичі, яким пощастило менше, вже починали вростати в землю поваленими стовбурами, тим самим ускладнюючи маршрут.
— Стій, дєд, стій. Дай відхекатись.
Всі відпочините — подумалось діду. Цих двоє, завантажених рюкзаками, виявились взагалі не готовими до нічного маршу. Чи зі сходу, чи з самої столиці — десь син швагра їх знаходив і приводив до старого, бо знав, що той відає таємних стежок краще за усякого лісничого чи прикордонника. Скільки замолоду відходив, скільки познаходив мандрівних блукачів, що й не думав, що на старість доведеться знову протоптувати напівзабуті стежки. А тим більше водити ними жовторотих пташенят.
Той, який постійно бурчав та чіплявся за коріння, все хотів стати відхекатись та перекурити, хоча старий ще відразу попередив, щоб без зайвого світла та шуму. Інший, молодший, за всю дорогу жодного слова не промовив, мов рота йому хто зашив циганською голкою. Проте в недовгі миті перепочинку навіть старому чулось, як цокотять у нього зуби — чи від холоду, чи від чогось іншого. Простіше було б їх мотузкою прив’язати одного до іншого, може хоч тоді б не погубились.
— Тут обережно, синочки. Не оступіться.
— Не нада нас вчить, дєд.
Знаєте, всі ви все знаєте — подумалось діду. Які лоби повимахували, скільки всього розумашного за життє завчили, скільки книжок мудрих попрочитували — а ні на гріш мудрості не набрались. Інакше не мав би я вас ночами тут водити, а сидів би собі та правнуків няньчив. Але не буде мені вже ні правнуків, ні внука, на батька його. Теж думали, що міх мудрості мають за спинами. Тільки от дірку угледіти полінувались. Скільки часу пройшло — теж вже мали б попроростати.
Стежка робила хитрий закрут поміж дерев, звиваючись косогором. Десь за ним, поміж скрипу покривлених стовбурів та хрускоту сухого гіляччя виразно вчувався звук, заради якого цих двоє ладні були зважитись навіть на такий непростий маршрут.
— Далі не піду. — мовив, коли двоє його попутників врешті вибрались на узвишшя. — Далі ви самі. Он ваша річка, он ваш лисий берег. Йдіть з богом, синочки.
— А ти нам уже й нє нужен? — голос аж бринів, розпираючись від радості.
Рюкзаки полетіли долі, видобуваючи зі своїх надр необхідний одяг — один дістав резиновий рибалковий комбінезон, а інший натяг на себе дитяче надувне коло для плавання.
— Ну, малой, погнали. Сотня метрів – і ми на свободє.
Далі не дивився — знав що буде. Що цих двоє побіжать стрімголов до річки, не чуючи землі під ногами. Що їх відразу пропече аж до кісток крижана вода, зіпре дихання та обтяжить одяг. Що їх потягне за собою рвучка течія, не даючи вибратись на кам’янисту мілину посеред річки, де перепочинуть якусь хвилю. Може навіть і прокричать щось образливе цьому берегу — гадаючи, що їх уже ніхто не дістане.
А потому знову зайдуть у воду.
*
Двоє з автоматами чекали там, де й завжди.
— Ну, що діду, ковтнула?
— Ковтнула.
— Обох?
— Обох.
— От яка добра помічниця. Скіки роботи за нас робить, дай їй боже здоровля.
На це не став відповідати. Лише сторожко зиркав на примружене місячне око — чи відверталось воно так само?
— Ти ж міг їх нормально провести, діду, так, що і ми б не дізнались. Нашо ж гріх на серце береш?
— Часи такі. — тільки й мовив.
І смачно сплюнув собі під ноги.