Молоко

Спершу я помер.

⠀

Приємного в тому, що тебе збиває вантажівка, мало. Ні, не боляче. Ну, майже не боляче. В будь-якому разі, не переходьте дорогу на червоне.

⠀

На тому боці немає нічого. Темно, як в каналізації. Додому я вже не вернусь. Не обійму Таню. Не побачу, як ростуть мої доньки. Мене забудуть.

⠀

Мабуть, це і є пекло.

*

Іноді я чую голоси, але не можу розібрати слів. Вони долинають ззовні і щораз гучніше. Потрохи сходжу з розуму. Здається, у темряві причаївся ще хтось. Його присутність ледь вловима. Я відчуваю його пульсацію. Як добре, що в мене нема очей. Але звідки тоді світло? Воно прорізає темряву і висмоктує мене з цього дивного місця.

*

У палаті метушаться люди. Білі халати, скривавлені руки... Невже я живий?

⠀

Очі, як же печуть очі! Чому важко дихати?

⠀

Поруч реве немовля. Заберіть його, у голові й так суцільна каша!

⠀

Чому не слухаються кінцівки? Лікарю, я зможу ходити? Краще вмерти, ніж бути овочем!

Альо, мене хтось чує?

⠀

Поруч якась жінка. Вона цілує мене в чоло і прикладає до грудей.

Жіночко, ти нормальна? Я одружений чоловік!

Моя дружина…

Господи, як її звати?...

Їй це точно не сподобається!

⠀

Де моя сім'я?

Хто всі ці люди?

Відпустіть мене, чуєте?

Я хочу...хочу...

... ХОЧУ ЦИЦІ!!!

⠀

Я чую, як акушерка каже цій жінці: «Дівчинка, 3200, 52 сантиметри».

Я бачу, як жінка плаче від щастя. Пробую згадати імена своїх доньок, але не виходить. Та я заледве пам’ятаю, як звати мене.

З кожним ковтком молока знання стираються з пам’яті.

⠀

Спершу я помер. А потім народився.

⠀

Я примружую очі і щосили впиваюсь ротом до маминих грудей.

Забути все.

Мабуть, це не така вже й погана ідея.