Суха Ріплі
… Стара двірничка Антоніна Моргало, яку всі знайомі поза очі називали Моргалихою, була вже на пенсії. Але пенсія була такою мізерною, що змушувала жінку працювати мало не до здиху. У вільний час Моргалиха підгодовувала бездомних собак, які мешкали у будах зі старих дерев’яних тумбочок. Ось і сьогодні двірничка порозкладала у пусті консервні банки варену кашу. Але на превеликий подив Антоніни, собаки (а їх було шестеро) не зустріли свою годувальницю радісним гавкотом. Уся галаслива собача зграя кудись пощезла. Навколо панувала неімовірна гнітюча тиша. Стояла тепла травнева ніч. Моргалиха знала, що іноді собаки нишпорять біля давно непрацюючого кінотеатру у пошуках недоїдків та виють на місяць. Тож двірничка побігла прямо туди.
… Пізно ввечері місцевий п’яничка, Адам Соломко, вийшов на свій щоденний промисел: збирання пустих пляшок, залишених на столиках кафе, в урнах біля крамничок та під лавами у парку. Цей чоловік офіційно ніде не працював. Бо хто ж візьме на роботу любителя міцних напоїв? Тому Адам збирав пляшки та іноді підробляв вантажником у невеличкому генделику, який розташовувався на сусідній вулиці. Господиня закладу, пишнотіла Маргарита, шанобливо називала чоловіка паном Соломком і частувала його смаженою картоплею, капустяним пирогом та своєю фірмовою домашньою горілкою. Але сьогодні, не дивлячись на гарну погоду, пан Соломко не зустрів жодної живої душі. Кафе, крамниці та навіть улюблений генделик були чомусь зачинені. Тож і жодної порожньої пляшки Адам так і не надибав. Знизавши плечима, чоловік попрямував до старого покинутого кінотеатру на околиці міста, де постійно збиралася галаслива компанія підлітків. Стоячи у затінку розлогої верби, пан Соломко терпляче очікував, коли скінчиться вечірка, щоб отримати омріяні пляшки з-під пива та слабоалкоголки.
Навколо давно непрацюючого кінотеатру панувала неприродня тиша. Адам оглядівся та помітив на лавці чоловіка й жінку, що мовчки вечеряли у світлі повного місяця. На превелике розчарування пана Соломка, парочка алкоголю не вживала, тож і на пусті пляшки тепер годі й сподіватися. Чоловік хотів було вже розвернутися й піти геть, як раптом закляк на місці, сповнений дикого жаху. У цих двох, замість людських, були собачі голови, одне-єдине око і пащі, повні довгих гострих зубів. І ласували вони сирою собачатиною. Це пан Соломко зрозумів, побачивши біля лавки закривавлені рештки нещасних тварин.
Обережно задкуючи, Адам почав відступати у темряву. Щойно чоловік відійшов на безпечну відстань, так відразу ж помчав додому за сокирою. «Песиголовці! – здогадався він, - Вони знову відкрили портал між світами!»
Не відчуваючи землі під ногами, Адам Соломко швидко біг нічними вулицями. Він не знав, що песиголовці вже унюхали його немолоде проспиртоване тіло. Як тільки чоловік побіг додому, звір-самець полишив свою трапезу, невдоволено подивився на подругу і неохоче пішов за п’яничкою, орієнтуючись на запах перегару, який густим шлейфом тягнувся у повітрі. Пан Соломко навіть не підозрював, що портал між світами для нього вже відкритий .
… Юрко Величко, учень сьомого класу на прізвисько Пікачу, мав серед однокласників славу дивака. Увесь вільний час він проводив у фантастичному світі онлайн друзів та пригод. Рік тому Юрко закачав на свій смартфон чудернацьку гру «Полювання на покемонів» і з тих пір кожного вечора досліджував вулиці рідного міста у пошуках цих маленьких японських монстриків. Сьогодні хлопець отримав нову геолокацію та відправився у захоплюючу подорож між реальним світом та віртуальним всесвітом у надії зустріти потужних та рідкісних Легендарних Покемонів, скануючи камерою смартфону територію навколо себе та вловлюючи найменші порухи листя і трави.
Юрко, не поспішаючи, крокував порожньою вулицею, уважно спостерігаючи за місцевістю на екрані. Хлопець не звернув уваги на моторошну тишу та повний місяць. Не помітив і чорну тінь, що беззвучно ковзала трохи віддалік.
