Підніми і викинь!

Підніми і викинь!

Нав'язлива думка свердлила мій мозок: ”я ж міг уникнути цього”. Хотілося вибити її з себе. А ще хотілося кричати. Та я старався дихати неглибоко і тихо. Можливо, він забуде про мене серед усього цього бруду і сміття.

Я втиснувся ще глибше у свою смердючу нору, щоб не чути стогонів. Якщо не дивитись, то все не насправді. Я прокинусь у власному ліжку й забуду кошмар. Але холод від вогкої долівки й монотонний гул комашні наполягав, що це моя реальність.

Гримнув люк. Дзвінкий звук віддав аж у кістках і я прикусив язик. Солений присмак крові розбавив відчуття гнилого сміття.

“Тільки не мене, не мене”, благання вирвалося тихішим за подих і стікало слізьми до грудей. “Ну, будь ласка, не мене”.

Я так просив і мене почули. Залишилось тільки витримати чужі крики. І той булькітливий звук насоса і захланний плач. Він триватиме недовго, вони не витримують довго. І я не витримаю. Та зараз не мене.

Стихло. Я лежав обличчям в нечистотах, поки вистарчало повітря. А тоді таки поповз. За поворот, щоб якомога далі від входу. Тунелі зі сміття тиснули звідусіль. Ніяке гниття не могло зжерти так багато. Час від часу стіни видихали смердючим газом й пластикові скарби котились вниз. І між цього всього він тримав людей.

Я заховаюсь глибше. Можливо, це останній шанс. Але чому він досі не прийшов по мене? Відповідь ховалась у липкому відчутті безвиході, у смороді розкладання, у спогляданні чужих мук, які не відвернути. Бо ми самі у всьому винні. Бо смерть — надто простий вихід.

Я обережно відкладав ослизлі залишки людського життя, збільшуючи собі сховок. А якби кожен сортував сміття, то тут би не було липкого смердючого супу, що обліпив викинуті предмети. А якби? “Якби ти, сука, підняв той клятий недопалок і заніс у смітник!”

Здається, я кричу, але то лиш в голові. Бо насправді можу тільки безсило прокручувати в думках момент, коли викидаю недопалок біля пам'ятника пожежникам, що не вижили. Тим, що ліквідували пожежу на сміттєзвалищі. Вітер мав віднести недопалок геть, я міг повернутися й підняти. Але я пішов.

І тепер я тут. Перебираю голими руками купи бридкого непотребу. Хіба це недостатня кара? Я продовжую рити, а подумки благаю, щоб мене засипало, щоб тихо поховало. Та сльози лиш вода, а моє каяття не має сенсу. Тому я рию. Туди вже може пролізти моя нога. Я заховаюсь і перечекаю. Візьму себе в руки й знайду вихід. Поки ти живий, завжди є вихід. Хіба не так?

Мене хапає міцна рука. Коли він встиг? Як я не чув? Піднімає мене вгору, як шматяну ляльку, а я хапаю ротом смердюче повітря, щоб надихатись востаннє у житті. Його пожежна форма не зотліла, на відміну від шкіри. Я заплющую очі, але вони вже бачили розтоплену плоть до якої прилипло сміття. Він дихає хрипко й уривчасто, я знаю, що він не живий та він дихає.

“Пробач!” — скиглю між судомними схлипами. Відпихаюсь руками, як немічне дитя. “Тільки не так, я не погана людина. Не я, будь ласка, не я!” Його подих відбирає останні сили й моє розслаблене горло врешті приймає трубу, в яку він трамбує недопалки. Запах нікотину, який я так любив, не приносить полегшення. Він хрипить і пхає трубу глибше, доливає смердючу жижу — і знову тисне.

Знаю, відчуваю, що душусь і плачу, тільки так ще можу благати про прощення, шукати крихту співчуття. Крізь біль приходить гидке усвідомлення, що в його існуванні такого поняття більше нема. Я хочу гідного кінця, невже не сходити під себе — вершина мого життя? Несила терпіти, не можу його зупинити… Якби ж знати трохи раніше, що ти сміття, яке навіть не переробити.