Спостерігачі

  Ми завжди поруч. Ми все бачимо.

 Удень біля нас проходять люди. Деякі дивляться на нас з огидою, деякі – з цікавістю, деякі – з захопленням. Хтось вважає нас витворами мистецтва, хтось – поганою насмішкою. „Не можна таке виставляти в парку!” – шепочуться мами, вдивляючись в наші обличчя, бліді й непорушні у вічній агонії. „Краще б гроші на щось потрібне витратили”, – спльовують діди, чвалаючи повз нас. Такі уникають навіть дивитися у нашу сторону, ніби їхні очі можуть осліпнути від одного погляду на покручені постаті. І в чомусь вони праві: деякі з нас були поламані дуже багато раз – аж допоки їхня краса не засяяла. Але це неважливо.

 Ми чекаємо – довго, терпляче. Аж поки не приходить вона.

 Ми вже довго слідкуємо за нею – вона часто тут буває. Її тендітне тіло сідає недалеко, і вона з головою поринає в роботу. Сьогодні ми спостерігаємо її роздратування, її злість: вона пару раз зривається на клієнтів, свариться по телефону і навіть плаче. День повільно добігає до кінця.

 Ми насторожі, ми збуджені, бо сьогодні – та сама ніч, але ми навчилися чекати. Тож саме це ми і робимо.

 І от – сонце зайшло. Вже нікого немає поруч: отрута ночі розлилася по вулицям міста. Тоді ми починаємо рухатися.

 Ми бредемо по траві й асфальту, по бруківці й землі. Ми знаємо, де вона живе. Це не перша подорож до неї додому, та вона точно є останньою. Ми бачимо вікна її будинку, тож підходимо до них. Світло вже вимкнуте. Наші силуети зі спини підсвічуються блідим місяцем, поки ми вдивляємось в щілину між шторами.

 Один із нас розбиває скло. Ми поодинці залізаємо всередину. Наші ноги і лапи човгають по паркету, наші кроки лунким ехо розходяться по в'язниці будинку. Вона прокидається, авжеж, прокидається, хто б не прокинувся?

 Ми йдемо вперед і вверх по сходах, слухаючи шурхіт наверху. Ми відчуваємо її настороженість, її страх, її гнів. Нічого, скоро він щезне. Він потоне у бруді й пилу, в червоній вологій глині.

 Двоє з нас вже вирвались вперед, спраглі до тепла людської шкіри. На стражденні вирази наших лиць гротескно падають проблиски місяця і тіні пащеки дому, поки ми сунемо рипучими сходами. Зверху все затихає.

 Раз-два-три-чотири-п'ять, ми йдемо тебе шукать!

 В її кімнаті нікого не видно, але це пусте – ми знаємо, де вона. Ми відчуваємо її страх так явно, ніби вона кричить на весь дім.

 Біля розхристаного ліжка стоїть шафа. Вона там.

 У нас є кувалда і три мішки глини. Як тільки ми витягнемо її сюди, один із нас почне роботу, а інші стануть у коло і будуть спостерігати. Вона буде благати й кричати – всі так роблять. Саме тому спочатку ми будемо швидкими, аж допоки вона не замовкне. Але потім…

 Ми зможемо скласти з конструктора розтрощених кісток силует, ми зможемо зліпити з її м'язів луску, ми зможемо зв’язати все докупи жилами і скріпити кишками. Її очні яблука стануть сережками, а уламки зубів прикрашатимуть хвіст.

 Тоді в хід піде глина, багряна від крові. Ми виліпимо одного із нас з уламків куцого людського тіла, і його лице буде одною суцільною мукою – виразом неземної краси.

 Поки ми будемо човгати назад, кров на руках, лапах і мордах повільно всмокчеться в наші душі.

 На ранок в парку буде стояти нова статуя.