Спокій

      Його тіло лежало під підлогою.

           Мої вуха просякли Його криками, а шкіра увібрала в себе Його сморід. Я спалив свій одяг, здавалося що разом з ним згорить сам запах, але він був в моїй шкірі, а можливо і в моїй голові, він обіймав всього мене. Хотілося зняти шкіру, здерти її, зрізати, аби тільки не відчувати цього смороду. В роті був присмак крові. Чия то була кров? Спогади були в тумані, тіло тряслося і ніби було чимось окремим, я його не контролював. Шлунок так і хотів пролізти через горло, мене вивертало наскрізь. Руки горіли від болю, здавалося якщо зжати їх то я знову відчую Його шию, Його тіло що мліє, Його пазурі, які врізаються в мої зап’ястя з надією вирватися. Я точно знав – Він був ще живий коли я Його поховав. Він кричав поки міг, шкрябав дошки які були над Ним і не давали вибратися, бив їх, але Його тіло було вже настільки слабким що Він нічого не зміг зробити, Йому залишалося лише благати. Він стогнав від болю, плакав, просив вибачення. Але я ігнорував Його, здавалося якщо робити вигляд що мене немає то все зникне, стане на свої місця і я прокинуся від цього кошмару. Він точно знав що я був тут, що я все чув, але не зробив ні руху щоб виправити скоєне.

           Страшно було поворухнутися. Здавалося, що від будь-якого зайвого звуку чи руху станеться щось жахливе: Він вирветься з обіймів могили і не просто вб’є, Він буде катувати і насолоджуватися моїми стражданнями. Мені буде набагато гірше, ніж було Йому. Страшно було навіть думати, ніби мої думки чути і в будь-яку мить мені зроблять боляче за неправильний вираз в моїй голові. Хаос був всередині мого тіла, хаос мене оточував: розкидані стільці, розбиті тарілки, кров навколо. Чия ж то була кров? Я сидів голяком на підлозі біля місця де був похований Він. Мій погляд був направлений прямо туди.

           Тиша тиснула. Мені знову хотілося відчути його крики, відчути Його зірваний голос що заповнював пустоту. Ніби якщо я знову почую Його то всі думки в момент зникнуть, у мене буде шанс на порятунок, потрібен був лише його крик. Чи мені просто приносили насолоду його страждання? Мені хотілося щоб Він і далі кричав без зупину, відчував біль? Серце почало битися частіше.

           Я нарешті встав. Ноги були ватними і навіть просто стояти було тяжко, в очах темніло. Похитуючись я підійшов до дошок під якими лежав Він. Я впав на підлогу, почав їх дерти. Дерево врізалося в мої пальці, залазило під нігті, звук від цих дій пронизував мою голову, але дошки не піддавалися. Я віддавав всю свою силу, моє тіло було слабким, воно все горіло, ніби кожен м’яз мого тіла в мить зірвався. Але біль переставав мати значення. З криком у мене нарешті вийшло це зробити, дошки піддалися мені. Там лежав Він. Я побачив Його перекошене лице, понівечені руки, відкушене вухо. То була його кров. Щось глибоко в середині мене казало тікати, бігти поки я можу, але я не міг. Я хотів у ядучі обійми, я не хотів завтрашнього дня, я не хотів бути тут, зараз, в цьому тілі. Хотілося лише бути поруч з Ним.

           Я ліг до Нього. І нарешті я віднайшов спокій, він тут. Весь цей час він був тут. Його тіло було вже холодним, Його кров залишалася на мені. Спокій мене огортав, це було в’язке почуття в якому я тонув, задихався. Але мене більше ніщо не тривожило, жодна думка не приносила страждання. Не було минулого, не було майбутнього, можливо не було і теперішнього. Це був спокій.

           Його тіло лежало під підлогою, а моє – поруч з Ним.