Памкін Лате

Привіт. Мене звати Оля. Живу сама. Вечорами холодно, сумно й довсерачки самотньо.

Так в моєму житті з’явилась Памкін Лате, скорочено Пам. Ми познайомилися в притулку “Виставковий центр”. Там можна вигулювати собак. Завжди намагалася брати саме Пам, до душі прийшлася. Вона якийсь тер’єр, але який саме ветеринар не може сказати. Схоже метис. Їй десь рік. Одного дня я вирішила її вдочерити.

У Пам біла блискуча шерсть з рудими плямами. Активна. Вона мене витягає з дому на довгі прогулянки – її харизмі та наполегливості неможливо опиратися. Депресія, тривожність, хандра – все відступає. І ти блукаєш посадками та покинутими полями. Пам весело стрибає по високій траві, як козеня; носиться, здіймаючи пилюку в повітря. Така місцина темними вечорами наводить на мене переляк. Фантазія малює картини, як Пам та я натрапляємо на якихось злочинців, що закопують труп. Й нас, як свідків злочину, поруч. Або це якісь шпигуни, і я бачу те, чого б не мала. Й нас ліквідовують.

Шурхіт в кущах. Хто там? Їжак? Пам збуджується. Загривок стає дибки. Котінька. Точніше, великий котяра! Його шерсть виблискує зоряним сяйвом. Він в'ється до нас, низько припавши до землі. Його рухи граційні та плавні. Насторожені вуха, білосніжні ікла та хижий оскал. Схоже, злякався гавкоту.

— Булочка, чого ти? Це ж Котя, – Пам зиркнула на мене матом, відволіклася і здоровенний котяра стрибнув на неї. Якого хріна?

— Ах ти ж собака. Котяка! – намагається вчепитись моєму пиріжечку в шию. – Гусь ти їбучий! Ану геть від неї! – відкидаю котяру від Пам. Але замість того, щоб утекти, ця тварюка знову готується до нападу на мою принцесу. Хапаю грудки землі й кидаю у бік цієї мразоти. Кіт ухиляється в кульбіті й приземляється на лапи.

На мене налітають птахи. Це що, гуси? А ні, здоровенні голуби.

— Ах ви ж, тупі курки. Чого причепилися? – хапають мене за кучері й тягнуть. Здалося, що навіть змогли відірвати мене від землі. Скальп болить, зараз волосся вирветься з корінням. Хрускіт кісток. Чавкання плоті. Матінко, вони мені що – голову відірвали?

Коли ні, це моя Мононоке рве на клапті котяку. У мій бік летить пухнаста куля – котяча голова. Цього досить, щоб голуби від мене відчепилися. Але вони переключилися на Пам. Клянусь, їхні кігті виблискували металом.

Знімаю зі спини рюкзак. Добре, що там півторалітрова мінералки (хоч і неповна) та кіло симиренка від бабусі. Мені вдається прибити одного голуба до землі. Блискавично Пам відкусює йому голову. Перший, другий, третій…

Всі полягли. Пір’я. Кишки. Кров. Масна пилюка. Всюди. Навіть в роті. Солоно-гидко.

— Якого хріна? Що це за…

–– Ноут! – відкриваю рюкзак. Яблука пустили сік, пляшка надулася, але ноут цілий. Вмикаю. Фуф, працює.

* * *

Раніше мене звали Зразок 17, для зручності кликали Шарік. Хоча я ж дівчинка! Солодко в тій лабораторії не було. Тому я й втекла. Якісь хумани зловили мене й зачинили в іншу лабораторію. Але в цій мене не били струмом. Не брали кров. Не різали. Не засовували постійно термометр в сраку. Просто годували і вигулювали. Тож я вирішила залишитися, хоч і мріяла про волю – пузько лоскоче травичка, вітер гуляє між шерстинками. Але схоже, що весь світ – це черга лабораторій…

Одного дня дівчина Оля, яка частенько зі мною гуляла, сказала що забере додому. Я чула це слово від інших хуманів – кожен день туди ходили і поверталися живими. Оля була добра до мене завжди. Коли казала про “додому”, то посміхалася і сюсюкала зі мною. Тож думаю, “додому” то хороше місце…

* * *

Українська біолабораторія НАТО.

— Михайлович! Давай списувати зразок 17. Остання група, яка пішла на її відлов – не повернулася. Особливо шкода зразок 9, хороший котяра був. А ще нам скоро партію голубів відправляти на Бєлгород. Ми так цих курей не напасемося.