Черв'як

— Сідай, Глібчику, не стій. Зараз і пообідаємо.

Пальці в матері тонкі, шкіра висохла та зім’ята, наче старий папір. Коли вона водить рукою по хлібині, мацає її та шукає край, Гліб згадує, що вона майже не бачить.

Знайоме відчуття — суміш жалю та відрази — скипає всередині.

Воно хвилею здіймається вище, заливає груди, стискає горло та пече так, що здається — можна захлинутися й потонути у тому полум’ї.

Узяти б у матері ніж — ніжно вийняти з руки, на секунду, не більше, та одразу ж повернути назад, поніжити старечу шию. Провести, наче смичком. Почекати, коли вона засмикається та забринить, як струна. А потім тримати сиву голову на своєму плечі, аж доки її кров не змішається з краплями застиглого жиру, що ластовинням вкривають кахлі над пічкою.

— Мамо, — каже він. — Дайте я.

Та бере ніж в неї з рук.

Лезо вищербилося, витончилося за довгі роки служіння та нескінченного гостріння — зовсім як його божевілля. Воно вгризається у тверду блискучу скоринку замість плоті, нарізає акуратні скибки, давиться сухістю, коли жадає пити, пити.

Дивно, але в них одна й та сама кров, і він її передасть — вже передав — своїй ненародженій дитині. Отрута пливе у нього в жилах, битим склом коле та свербить зсередини. Іноді від того свербіння несила заснути вночі, і тоді Гліб лежить та дивиться у стелю.

А звідти на нього дивиться черв’як — його й зараз можна побачити, навіть не піднімаючи голови. Він завжди там — багряною тінню висить над повіками. Завжди поруч.

— Сусідка заходила, — каже мати.

Гліб киває.

Витке, слизьке тіло черв’яка примхливими візерунками вкриває вже дві третини стелі та обплітає кріплення люстри. Головне — не зазирати у провалля, що в нього замість рота. Воно обрамлене тонкою бахромкою, схожою на пелюстки айстр, які він дитиною носив до школи. Ця бахромка тривожно ворушиться, наче нашіптує, намагається щось йому розказати.

— Каже, їздила вчора до своїх на кладовище,— продовжує мати. — І до татка твого з сестричкою зайшла. В них там травою все заросло.

Черв’як нагорі наливається червоним, пульсує, наче набухла вена. Масивні кільця приходять у рух, розмотуються поволі, звисають все нижче. Голова його зовсім близько, і пелюстки дрібно миготять — тепер він вже не нашіптує, а безмовно кричить, заглядає йому в очі.

Мати стукає мисками, шкрябає ополоником у каструлі та ставить перед Глібом тарілку з юшкою. Сідає, спирається щокою на долоню.

Юшка одразу ж обпікає губи та язик, і Гліб не відчуває смаку.

— Їж, синку, їж.

Гліб знов сьорбає та ковтає із зусиллям.

— Мамо, я…

— Знаю.

Черв’як востаннє спалахує багрянцем та тьмяніє. Мляво осідає Глібові на плечі, душить своєю вагою.

— Хочеш піти, покинути мене — зовсім як твій татусьо, — шепоче мати, та раптом скрикує: — Думав, я не дізнаюся? Як її звати, твою шльондру?

— Вона не… — слова застрягають у горлянці. — Ми…

Мати кривиться, наче від болю, її незрячі очі здаються неприродно світлими, майже білими на зморшкуватому, схожому на печене яблуко обличчі. Вона сидить навпроти, вчепилася у край стола так, що аж нігті зблідли. Він завжди про це забуває, але на лівій руці в неї немає двох пальців — замість них стирчать коротенькі кукси, схожі на шкіряні кульки.

«Середній за тебе, коханий, а безіменний за Тетянку», — раптом спливає у спогадах материн ясний голос. 

Начебто сам Гліб ще малий, навколо ніч, а він стоїть у дверях кухні, де все здається таким високим — і стіни, і стеля, і помальовані зеленою фарбою табурети.

Мати не бачить його та не обертається, стоїть згорблена та щось робить на столі, а в руці у неї великий ніж.

Він не може розгледіти тата з сестричкою — щось закриває їх від нього, не дає роздивитися.

Черв’як.

Тільки зараз Гліб розуміє — саме тоді він з’явився уперше. Зашипів, роздувся, налякав так, що хлопчик чимдуж помчав назад у ліжко — мати його й не помітила.

Він і тепер хотів би рвонутись, підвестися, та тіло заважке — навіть руки не підняти, і він падає на підлогу, як мішок картоплі. В грудях горить, але вже не від огиди чи жалю. Просто він ніяк не може вдихнути — повітря стало твердішим за каміння.

Мати стоїть, прислухається.

— Синочку мій, мій мізинчику, — примовляє-виспівує, скрушно хитаючи головою.

А тоді намацує ніж, струшує хлібні крихти, впирає собі у палець та з коротким риданням налягає на нього.

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Янголи Де Анджело
Другий етап: Студенти Кемпера
Історія статусів

10/05/24 15:33: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/24 17:00: Вибув з конкурсу • Другий етап