Пасмо волосся

─ Товаришу Берегов! Прокидайся… Дзвонять…

   Важко розклепив повіки. Голова вросла у подушку – не зворухнутись. І біль… Ламав кістки та по-живому видирав плоть зі старого напівмуміфікованого тіла.

─ Що?.. Хто? – видушив із запалих грудей хрипіння.

    Натомість – тиша. Навіть телефон замовк.

    Артритними пальцями намацав лампу. Жовте світло розповзлося просторою спальнею, прикипіло до позолоченого різьблення великого дерев'яного ліжка. Григорій важко зітхнув. Дістали ці сни: рейди, азарт, стрілянина. І клята примара… Майже пів століття приходить. Настільки реальна, що можна її торкнутися, відчути липкий холод посинілої шкіри...

    Заледве одірвав лисину від подушки. Зсунув ноги з ліжка, сів. Ребра затріщали від розривного кашлю. А в глибині довгого темного коридору знову заверещав телефон.

    Спльовуючи грубу лайку вкупі з харкотинням, посунув на той звук. Кому вбіса не спиться?! О пів на другу ночі…

─ Так! – каркнув у слухавку згустком злості.

─ Таточку!.. – І давка тиша.

─ Надю, що трапилось? – шкіра на макітрі заворушилась, неначе там досі було волосся. Ну, не можна ж дочці хвилюватися зайвий раз! Без того хімія перемелює на фарш її понівечене пухлиною тіло.

─ Сашко розбився… У реанімації, ─ заголосила.

     Григорій схопився за груди. Єдиний онук!

─ Лікарі… що кажуть?

    У слухавці забулькало. Та вже за хвильку вихопив уривок фрази:

─ Руками розводять…

   Жовтим пергаментом шкіри розповзлися крижані дрижаки. Схопив склянку з водою, що завжди стояла у кожній кімнаті його величезного будинку. Хотів напитися, проте скло ковзнуло вниз і дзенькнуло об дубовий паркет. Застогнав. Мацаючи стіну, сповз додолу. Долонею нахромився на денце розбитої склянки.

***

Її пронизливий, сповнений відрази погляд лякав. Уперше в житті не міг впоратись із зеленим дівчиськом! Тут великі й дужі хлопи ламались, як сірники. Він особисто брав участь у кожному допиті. Любив цю роботу до млосних кольок.

   Камера для «бесід» із затриманими була оснащена всім необхідним – від хірургічних інструментів до молотка й сокири. А в кутку тісного приміщення смердів гнилою плоттю іржавий бак для відтятих кінцівок, зубів, нігтів і шматків шкіри. Коли сморід ставав нестерпним – приносили новий.

─ Чого витріщилась, курво бандерівська? – видихнув у набрякле від побоїв обличчя хмару тютюнового диму. ─ Востаннє запитую: де ховається твій йобар Роменко зі своїми псами?

      Дарка скривила зашкарублі від крові губи в презирливій посмішці. Нічого не відповіла.

─  Гаразд! – різко випростався, дістав молоток і цвяхи. – Напросилася…

    Коли за годину бездиханне тіло, з якого так і не витиснули жодного слова, винесли геть, Григорій Берегов угамував збуджене тремтіння в пальцях і дістав із шухляди скриньку. Обережно відкрив. Торкнувся різнобарвних пасем жіночого волосся – аж подих перехопило від захвату. Стільки тут різних життів умістилось! Нахилився, втягнув носом повітря. Ніздрі затріпотіли від запаху бруду, поту і дерева. Пестливо пропустив крізь пальці свіже русяве пасемце. Подекуди волосинки позлипались від ще теплої крові. Григорій притулив його до обличчя, заплющив очі. Здригнувся від стуку в двері. Скринька з трофеями пірнула в пащу стола.

─ Майоре! – зазирнув у кабінет його помічник. – Вийшли на слід Роменка з його бандою. Той закоханий ідіот уже кілька днів поспіль кружляє околицями в пошуках своєї Дарки.

─ Чудово! Повісьте труп шльондри в центрі села – будемо на живця ловити.

    Тієї ж ночі підстерегли командира повстанського загону. Здійнялась стрілянина. Берегов поцілив Роменкові в шию.

     А кількома годинами потому прокинувся від грубого поштовху. Кліпнув очима – над ліжком мертва Дарка схилилась. Зазирнула в бліде від жаху обличчя, губи розтягнулись кривавим згустком хижої посмішки.

─ Хочеш купатися в крові й сухим вийти? Не вийде, товаришу Берегов! – наблизила страхітливі голки зіниць. – За кожну замордовану й вбиту тобою людину платитимеш відкуп тими, кого любиш. А коли нікого не лишиться – захлинешся власною кров'ю і здохнеш…

***

Черговий напад кашлю виштовхав із глибин паралізуючий біль. Старигань розплющив очі. Хотів закричати – раптом сусіди почують… Та горло наповнилось гарячою рідиною, порснули потоки крові. Кволо потягнувся до слухавки, завислої у повітрі, проте рука знесилено опустилась. Він програв цей двобій. Ще тоді, як дворова гопота розпорола черево їхньому з Галею сімнадцятирічному сину. Та перша смерть відчинила ворота в пекло...

      Пекучі спогади загорнули кістляве тіло майора щільним саваном. У вуха із сичанням заповз холодний віддих:

─ Я тут, старий виродку! Подарунок принесла… Візьми собі в колекцію! Це останнє…

   На зведене судомою смерті обличчя впало пасмо волосся...