Рішення

Новенький асфальт.

Посередині рівнесенькі білі смужки.

З одного боку вулиці – ряд височезних старих тополь. На початку літа неперевершене задоволення приносить підпалити пухове покривало на хідниках і клумбах. Дякую тополям за це відчуття. Його згадуєш, закриваєш очі та поринаєш у дитинство – вогонь розбігається хвилями по білому пушку та одразу гасне лишаючи по собі димові цівки.

Тополі зникають за горизонтом, там де вмирає олійна фабрика понад річкою. Стара як небо. Хрипуча і скрипуча. За скоцюрбленими воротами заводу – гори соняхового лушпиння. Хочеться дотягнутись рукою через щілину. Не виходить. Коротка хлопчачо-дитяча рука. Ця рука приносить безліч незручностей – зависокі вимикачі, задалекі крани… і от гора лушпиння за воротами.

Володя, він з моєї школи, він виносить м’яч. Він тут живе, в одному з сотні розсипаних на цій вулиці однаково одноповерхових будинків. Його не бентежить, що на цій же вулиці зовсім поруч заростає травою старий німецький військовий цвинтар. Володя вчиться в класі з буквою «Г» і мама каже, що в класах з цією буквою вчаться тільки придуркуваті. Я не сперечаюсь, але Володі про це не кажу. В нього немає батька, а мама – «шльондра». «Шльондра» – це теж каже моя мама. Вона мені це каже, коли ми ховаємо мого цуцика, завернутого в білу ковдру з плямами крові, на цьому цвинтарі, на цій вулиці, прямо під невисоким, в половину мого зросту, кам’яним парканцем, що його огортає. І я не сперечаюсь.

– Баскетбольний м’яч, – каже задоволено Володя. В мене немає ніякого м’яча, тому я радий нагоді потримати в руках цей. Поверхня м’яча нагадує поверхню асфальту, тільки кольору цегли, як на олійній фабриці.

Ми стаємо посеред дороги – я на одній довгій білій смужці, Володя на іншій. Зазвичай це небезпечно, але ця вулиця тиха і спокійна. Тополі відкидають довгі тіні. Асфальт несе тепло. Машин немає…

«Дзеньк» – Володя гепає добре надутим твердим м'ячем об асфальт. Той стрибає назад в руки. «Дзеньк» знову. Між нами з десяток кроків. «Дзеньк» і м’яч в мене. «Дзеньк» і у Володі в руках. Ніхто з нас не говорить. Тиша сповнює простір. Немає машин, немає голосів. Вулиця здається нескінченною. Вітерець пробивається крізь прогалини між тополями й лоскоче наші руки, наші ноги та наші спини. Знову про себе дякую тополям.

В оточення вривається тріскіт битого скла і жіночий крик. Дія відбувається за десять білих асфальтових смужок від нас. М’яч перестає «дзенькати» і застигає в руках Володі. Ми дивимось (я – прямо, Володя – напівобернувшись), як разом зі склом з вікна випадає повна жінка. Вона тяжко підводиться на ноги. Скло, напевно, порізало їй руки, але вона на це не зважає. Вона кричить звуками, але не словами. Хоча це і гучно, але вулиця все поглинає. Звуки тонуть в яскравій тиші. Жінка перебігає дорогу в бік старого німецького кладовища. Саме тоді, коли вона добігає до цвинтарної межі, з того ж розбитого вікна зістрибує чоловік. Він високий, він в спортивному костюмі, він має щось жахливе в руці. Жінка перевалюється через парканець, і падає в траву. Вона знову кричить, та цей звук тепер поглинає не тільки вулиця, але і цвинтар. Чоловік наздоганяє, схиляється через огорожу, і щось жахливе в його руці вимикає крик. Маю надію, мій цуцик під землею цього не чув.

Ми нерухомо стоїмо і дивимось. Десять смужок відділяють нас від чоловіка, який, вертаючись назад в будинок, спинився посеред вулиці й тепер загадково витріщається на нас. Він швидко і глибоко дихає. Щось жахливе виблискує в його правиці. Воно в червоних плямах, як і його руки. Щось жахливе спалахує в його голові, в його очах.

Проходить мить.

В тишу вривається гучний «Дзеньк» – м’яч випадає з рук Володі, декілька раз підстрибує і котиться до чоловіка. Ми не рухаємось, слідкуємо за м'ячем, що повільно докочується до його ніг і зупиняється.

Він не відводить від нас погляд. А ми від нього.

Врешті він дивиться на свою правицю, кидає останній погляд на нас і вертається в дім.

Володя першим починає рухатись, йде за м'ячем, підіймає його і питає:

– Йдемо на олійну фабрику?

Зовсім не придуркувата ідея. Я не сперечаюсь.

Коли йдемо повз цвинтар, удаємо, наче не помічаємо червоні плями й жіночу руку, що зачепилась за огорожу.

Дивимось прямо,

туди,

де вулиця впирається в горизонт.