Могила чаклуна

      Білогрив злякано заіржав і зупинився так різко, що задрімалий було Кирило мало не вилетів із сідла.

           — Що там? — протяв загусле нічне повітря різкий сестрин голос.

           Юнак розгублено роззирнувся. Вони щойно виїхали з лісу і стояли на перехресті трьох доріг. Місячне сяйво ковзало конячою шиєю та грало сріблястою гривою; в запалій тиші повільно помирали відзвуки звіриного крику й людського голосу. Здається, більш нічого...

           — Це що? — Ярослава завжди гляділа не лише довкруг, а й долі. Легко зіскочила зі своєї Рудої, підійшла до Білогрива і стала пильно вдивлятись у землю. Кирило схилився з сідла, силуючись побачити, що увиділа сестра. Та вже стояла на колінах і, шепчучи, водила руками. Кирило намагався не слухати, бо ж йому, князівському дружиннику, не випадало чути поганські закляття. Вона була ще юна, а він і зовсім дитина, коли батько за князевим наказом прийняв для себе й родини Христову віру. Ярославу хрестили насильно. Кирило пам'ятав, як її за коси тягли до Дніпра; сорочка задерлася, і він відвів погляд, щоб не бачити сестриного сорому. Вона постарішала в один день, з юнки ставши зрілою жінкою: спала з тіла, лице потемніло й стало різким, мов обличчя ідола. Всі знали, що вона стоїть між двох світів і бачить те, чого не бачать інші.

           — Тут могила. Не проста. Лише чаклунську могилу не переступить білий кінь. — легким рухом дівчина підвелась і востаннє провела над заклятим місцем рукою, роблячи захисний знак.

           — Ну, то об'їдемо! — нетерпляче сказав дружинник і, перехрестившись, направив коня убік. Ярослава лишень головою похитала. Білогрив і Руда бадьоро поцокали було вбік... але не встигли зробити й кількох кроків, як пустотливі місячні промені полохливо поховались, і дорогу окутала повна темрява. Запала така тиша, що Кирилові стислося серце. Він не чув і не відчував нічого, навіть власного дихання й стукоту серця. Почував себе мерцем, котрий вибрався чогось із могили і не знає тепер, навіщо блукає світом. Його огортав холод — могильним саваном, все щільніше й щільніше...

           Кінь знов заіржав — і Ярослав побачив, що не лишень його грива неясно біліє в мороці: ніч прошивали язики туману, які піднімалися з чаклунської могили. Якимсь чином брат і сестра стояли тепер просто перед нею; темна сила тримала їх, не даючи рушити з місця. Чувся з могили тихий шепіт, що виповідав таємниці, які не варто знати, і спокушав обіцянками, які не слід брати на віру. Звучав він все гучніш — а сама могила засвітилася зсередини і стала прозорішою за сльозу. Туман розвіявся, і видко стало труну. Ось вона піднялася, відкрилася... На мандрівців мертвими очима глядів поснулий вічним неспокійним сном чоловік. Обличчя його було наполовину старим, потемнілим від бігу літ і життєвих негод, наполовину — юним, світлим і гожим, наче молодий місяць. Повільно облизнув він червоні губи гострим довгим язиком і простягнув кістляві руки з нігтями, схожими на звірячі пазурі. Повільно підняв ногу, випростав, роблячи крок з домовини. Ярославі згадалися глиняні ляльки, котрі робив їй батько: ніжки й ручки кріпились дротинками так, щоб могли рухатись. Дівчинка любила бавитись ним, поки не наснилось їй, як велетенська лялька женеться за нею, намагаючись задушити своїми негнучкими глиняними руками... Захриплим від страху голосом вона заспівала закляття, зірвала з шиї оберіг і виставила перед собою й братом. Кирило відчайдушно молився поруч, дрібно хрестячись... Дарма! Нелюд так само тягнувся до них, ловлячи хвилі людського страху. Здавалося, от-от ступить він із могили — та Білогрив знов заіржав, вже не злякано, а відчайдушно і грізно. Чаклун завмер; обличчя його скривилося, мов від болю, і він глянув на людей з такою скорботою, що в обох защеміло серце. Тепер мертві очі вдивлялися ніби в самі душі їхні. І кожен, мов у люстерку в ніч гадань, бачив у них те, чого боявся найбільше. Ярослава — як бавить дітей з ненависними хрестами на шийках і слухає, як вони моляться чужому богу; Кирило — як зраджує князя й товаришів, віддаючи меча свого на службу ворогу...

            Скільки стояли так, поки душі їх повільно помирали, брат і сестра не знали. Коли зійшло сонце і ситий чаклун провалився в землю, вони продовжили свій шлях. Сонячні промені розгублено гладили їм голови, посріблені сивиною, а проте ніби оминали змарнілі, потемнілі обличчя. Коні ступали тихо й сторожко, мов везучи небіжчиків...


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Криваві айтівці
Другий етап: Студенти Кемпера
Історія статусів

08/05/24 11:27: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/24 17:00: Вибув з конкурсу • Другий етап