Добрий син

Добрий син.

Ніч ховала його наміри, а місячна стежка вказувала шлях. Бідний, кволий, нездалий, плохенький, як його тільки не кликали дівчата і в лоб, і позаочі. Та він покаже, що відьомський син не ликом шитий.

Ноги самі несли, серце поганяло. Клякнув біля великого мурашника й став несамовито рити, поки ковалі заповзали під сорочку і жалили. Та хіба могла їхня отрута пекти сильніше, як людська зневага? Відчай підбирався все глибше: а чи те місце, де був на Купала? Пальці перебирали ґрунт і хвою, шкіра палала, нігті здер, аж врешті надибав. З кажана, що тут закопав у Купальську ніч, справді залишилися лише кісточки, як вилочка і граблі. Хотів одразу викинути вилочку та спам’ятався, як Галька йому набридне, так він її й попхне тою кісточкою, аби відцуралася назавжди. Облизав їх дочиста й сховав у хустинку.

Ходив, як голодний пес біля хати. Мати б не збрехала, треба лише зачекати. Він провів кісточкою-граблями по одязі Гальки, як вона на ярмарку ходила. А може треба було ближче до тіла? А він боявся, що побачать, як Лесь її лапає і знов гнатимуть камінням. А як не прийде? Як не прийде, то він її інакше забере. Забере, щоб більше не сміялась з дівками, щоб пальцем не показувала.

Та вона прийшла…

Обідрана і боса. Ноги в крові, волосся спутане, а очі дикі. Він не так хотів! Він хотів, щоб в неділю перед всім селом за під руку. Щоб вона йому їсти готувала й одяг прала, як мама, колись.

А вона йде, перед собою світу не бачить, тільки його. Перечепилась об поліно, коліно обдерла й далі йде. Цілує в руки, що відкидала, шепоче на вухо, в яке кляла. Треться персами, крутить стегнами, як непотребна дівка. Він би її взяв, хоть так, хоч раз. Але мама казали, що без зілля ніяк, що він навіть тут слабак. Він не слабак. Де видано, щоб дівка так себе поводила. Не втримався, злизав з її обличчя солений присмак, вона вже стогнала, ніби вмирає. В його штанах стало мокро. Він розгнівався й поволік її до хати, хай побачить мати, яку дівку привів.

***

Галя не пам'ятала, як добралася аж в оселю старої відьми. Було темно і вогко. Тіло пекло, ніби по ньому муравлі лазили. В роті сухо, а між ногами жар. Де Лесик? Лиш раз її торкнувся й пішов. Гримнули ставні, розвиднілося. На кріслі сиділа стара й щось мукала та так голосно, що розболілась голова.

— Нагодуй її та прибери! — гаркнув Лесько.

Що ж він так не ласкаво, чи вона завинила? Хай би обійняв, пішла до нього та він відкинув її руку й заходився мішати якісь смердючі настоянки. Стара далі мукала. Чи ж не може сказати? Галя кинулася до неї, щоб милого не гнівити. Вклякла. В чорному роті старої, лиш куций недогризок, а не язик.

 — Погодуй, хай заткнеться!

Взяла миску якоїсь каші, що вже засохла, нашкребла на ложку й запхала в беззубий рот.

— Що, мамо, добра невістка буде?

Боялась дивитися на стару, але та дотяглась зв'язаними руками й шкрябонула брудним нігтем. Вмить у голові Галі прояснилось, та вона скам’яніла від жаху і вже погляду від очей старої не відводила, а та кивнула на стіл. Там лежали биті черепки й маленькі кістки. Зачерпнула ще ложку каші, втулила в рот старій і пішла. Не знала навіщо, але знала, що треба. Чи не стара відьма нею керувала? Вхопила меншу кісточку й провела по одній з подряпин на стегні. Пекло, та приємно й до лоскоту радісно.

Він якраз обернувся й побачив. Пізно. Грабельки розкришила босою ногою. А ту другу кістку тримала в кулаці й не давала йому зрушити з місця. А далі повела його за собою, за хату, в ліс і на великому мурашнику казала лягти й не рухатись. Сіла поруч і дивилась, день і ніч, і день… Сльози текли й вмивали щоки, та вона не мала ні сну, ні спокою, поки йоги кістки не забіліли на сонці.

Так її й знайшли. Не мовила ні слова, поки стара жила. Гляділа відьму, як рідну неньку, а по ночах дівчині снились муравлі, що лазили там де мав цілувати Лесько.