Врятуй і збережи

До коміра його улюбленої картатої сорочки присох шматок блювотиння – здається, раніше то була консервована кукурудза, але я не певна. Усе інше, що він вирвав на підлогу, злизала наша кішка.

У плутаній бороді було видно кілька крихт білого нарізного, уже помітно підсохлого та колючого, власне, як і він сам. Сальне волосся, помітно посивіле за останні кілька років, скуйовдилося і стирчало купками – інші пасма йому висмикнули під час чергової бійки. На середньому пальці вільно телепалося з боку в бік потемніле від часу срібне кільце з написом «спасі і сохрані», подарунок від моєї віруючої бабусі: «Пашенька, вєзла із самой маскви, там такой хороший настоятель в храме. Посовєтовал купіть тебе колєчко, оно тебе поможет». З чим саме допоможе (з пиятикою чи проблемами у сім’ї) – було неясно, але хрестик від «колєчка» чітко відбивався на щоках, боках та лобі моєї матері, куди він бив її кулаками. В інші частини її тіла здебільшого прилітало ногами, стільцями і навіть чавунною пательнею. Останню мені довелося відмивати разом з її кров’ю та волоссям. Непогана б вийшла реклама для миючого засобу.

Таким я запам’ятала батька, коли він зник. Пом’ятим, захриплим, подертим. Подібний фінал здавався мені передбачуваним: якщо ти забудеш про молоко на плиті, воно втече, якщо не поїси вчасно, то весь день ходитимеш голодним і злим. Якщо ти нариватимешся на неприємності, ти обов’язково їх отримаєш.

Тато не завжди був таким. Ну, тобто він не побивав матір так, що вона починала захлинатися власною кров’ю. Не ламав їй руку так, що кістка розривала шкіру зсередини. Не закривав мене в запліснявілому підвалі, щоб я цього всього не бачила, а втім я все одно все бачила і чула: крики, тріск кісток, кислуватий запах крові.

Раніше, коли він тільки познайомився з моєю мамою, він навчався на історичному. Ну, знаєте, писав усіляке про Чехословаччину, готувався до семінарів, ходив з друзями на пиво раз на тиждень – не більше. А потім зустрів «свою пташечку», як він її тоді називав, а вона вчилася на архітектурному: креслення, сукні, аромат травня і домашньої випічки впереміш. Матір малювала тата в профіль і анфас, він розповідав їй про Грецію й Рим. Вона пила зелений чай без цукру, він заварював собі міцну  чорну каву та додавав туди кардамону й дрібку солі. Вона вийшла за нього заміж, а він був від того страшенно щасливий. Звісно, як це часто буває – поки моя мама не завагітніла, власне мною. Ну, незаплановано. Тоді щасливими перестали бути усі.

Не одразу, звісно. Попервах нещасною стала тільки моя мама. Якби вона дізналася про мене бодай на тиждень раніше, все можна було б переграти, але вже-таки не можна було, тому вона почала тягати важке і постійно приймати ванни, поки мій тато не бачив. Не допомогло.

Вона була люта, особливо на тата – насамперед за моє існування, тож спочатку вона просто підсипала йому в каву більше солі, коли той відвертався, і перетворювала її на море в кухлі. Потай викидала його улюблені речі і казала, що він сам їх викинув або десь загубив. Якось мама «випадково» впустила йому на ногу ножа. Ну, знаєте, як в «Друзях»? Кров тоді ледве зупинили, але палець вцілів.

Утім холодна війна з моїм народженням перейшла у цілком відкриту ворожнечу: якщо ця жінка знаходила у собі на щось сили, то тільки на ненависть. Вона кричала на нього, а татусь запив. Матір виривала йому волосся в бійках, а він роками зачиняв мене у підвалі, щоб я цього не бачила, але-таки я бачила і чула. Вона гамселила його до синців, бо знала, що той не дасть відсіч, а він казав своїй матері, що все гаразд.

Утім він мусив оборонятися, коли мама замахнулася на мене – вперше і востаннє. Тато тоді не встиг мене сховати в підвал, і якраз того дня трапилася історія зі зламаною рукою, пательнею, застряглими зубами в її горлі, літаючими стільцями і… Ну, ви знаєте. «Спасі і сохрані».

Тож, таким я запам’ятала свого тата. Пом’ятим, захриплим, подертим, дещо скривавленим. Втікачем від поліції. Та насамперед – люблячим батьком з кукурудзою на улюбленій сорочці.

Маму я запам’ятовувати не стала.