Капкан

Я розповім тобі що сталося.

А потім зникну з твого життя.

Поїду на південь.

І ти більше ніколи не побачиш мене, Саро.

- Я не прошу тебе їхати звідси.

- Попросиш.

Ми гнали верхи п'ять днів, майже не зупиняючись. Намагалися відірватися, нам вдалося. Клан работорговців, вже й не зовсім люди, лише зовні, не більше.

Люк запропонував місце для зупинки. Густий ліс, поруч з вщент розбомбленою окраїною міста. Ми б перепочили, поповнили запаси, і одразу ж вирушили б далі. 

Вогнепальною зброєю користувалися виключно у сутичках з людьми, і тільки тоді коли були впевнені що звуки пострілів не преведуть до нас когось ще. Лук та арбалет, для полювання немає нічого кращого. Палити з гвинтівки ніяк не можна, не встигнеш моргнути, а тебе вже вистежили, ми ж не можемо знати чи є там хтось в радіусі кількох кілометрів навколо. 

Полювання було успішним, завалили оленя, стріла від мене, стріла від Люка. Він був занадто важким, ми були занадто виснажені, далеко відійшли від місця зупинки, тому одразу на місці розділили його на частини і пішли до коней.

Страх поволі відступав, ми йшли, жартували. Згадували життя яким воно було колись. Аж раптом. Голови на палях. Роти зашиті, зімість очей чорні камінці. Чужа земля. Територія канібалів.

Думаю ми б могли вийти непоміченими, але твій брат втрапив в капкан, а натомість до того, ще й світлошумова граната вибухнула, і сигнальна ракета в небо злетіла.

Я витягнув його ногу з капкану, проте кістку було розтрощенно.

Який сенс гинути вдвох?

Я втік коли почув гавкіт собак в перемішку з викриками тих виродків.

Люк благав не кидати його.

Я жодного разу не обернувся поки біг.

Ти маєш це знати.

Я думав лише про себе.

Не стільки про порятунок власного життя, скільки про тортури які чекають на мене в їхньому полоні.

Мені теж не пощастило.

Я повис в сітці на висоті метрів п’яти над землею. Знову вибух світлошумової. Ракета вгору. Вони прийшли до того як встиг вибратися. 

Будівля заводу слугувала їм за дім. Їх десь біля двох сотень було там. З людських кісток вони робили різні химерні скульптури, барельєфи, прикраси. Пам'ятаю як діти бавилися черепами. Такі маленькі, а в руках черепи. Я б з радістю пристрелив усіх. Малих, дорослих. Вирізав би їх. Зробив би світ хоч трохи кращим. 

Нас розмістили в сусідніх приміщеннях. Не знаю скільки часу я там пробув, скільки днів. Вони катували мене. Не питай як саме.

Увесь час поки я там був, Люк майже не замовкав. Він кричав, кричав, благав зупинитися, благав убити його, кликав на допомогу, проклинав їх. 

Мені пощастило, в них якесь гуляння почалося, поклонялись котромусь зі своїх божків. До мене зайшов один, пьяний, дуже п’яний, в руці він тримав ножа, він дивився на мої ноги, посміхався. Думаю він хотів свіженького м'ясця отримати. Мені вдалося його задушити, потім я зрізав мотузки. Пішов до Люка. На дверях замок, ключ мертвого канібала не підходив, інших в нього не було. Барабани стукали, дикуни завивали, співали, танцювали. Потроху вечоріло, а  ночами такі як вони приносять жертви. Треба було скоріше звалювати. Я боявся що до ночі вони точно помітять нашу відсутність.

Я не знав як відкрити той замок, він кричав, поруч наче нікого не було, але він так кричав. Він втратив здоровий глузд. Так я тоді подумав.

 Будь-якої миті мене могли помітити, я покинув його. Втік геть звідти. 

Я продовжував чути крик, не важливо як далеко відходив, і скільки шум було навкруги. Все одно чув його. 

Пробираючись через ліс, покидаючи їхню територію, я вийшов на маркувальну лінію кордону. Кілки, на них голови, і одна з них – належала Люку.

І голос його не стихав. 

Він й досі кричить в моїй голові.