Віджа

–                Що найгірше ти зробила? – пролунав голос із тіні.

–                Я убила їх… щоб врятувати.

Навіть у прихованому темрявою обличчі вона бачила його посмішку, а скоріше – відчувала.

***

– Мені ця ідея починає не подобатися, – промовила Віолета.

– Та чого ти? – запитала Олеся, – це весело! Якого духа спробуємо викликати цього разу?

Троє студенток історичного факультету кілька днів бавилися дошкою Віджі, купленою на місцевій барахолці. Вони спробували викликати чимало історичних постатей, проте ніхто їм не відповідав. Дівчата задумались до кого звернутися цього разу.

– Можливо покличемо когось, хто помер нещодавно? Як щодо того хлопця з нашого потоку, який наклав на себе руки? – запропонувала Олеся. Ві хотіла заперечити, але цього разу вона промовчала.

– Давайте. Адже подейкують, що то було не самогубство, – підхопила Рита.

З кожним разом Ві ставало все моторошніше. Адже після усіх цих сеансів вона бачила нічні жахіття. Роман попереджав її, що не варто гратися з духами, проте тоді вона не знала багатьох речей. Дівчата запевняли, що це через вразливу натуру.

Усі поставили пальці на маленький трикутник на дошці з літерами.

– Ми викликаємо дух Романа Каца. Явися нам і дай відповідь на питання: тебе вбили?

З хвилину вони сиділи тихо у світлі свічок, майже не дихаючи, аж раптом трикутник потягнув їх до слова «ні». Дівчата переглянулися.

– Чому ти тоді заподіяв собі смерті?

Наступна відповідь прийшла також не швидко. Трикутник почав рухатися до літер:

– В… р… я… т… у… в… а… т… и, – озвучувала одна з дівчат, – кого врятувати? Від кого?

– В… і… д

Пауза.

– н… ь… о… г… о…

Дівчата переглянулися. Кожна шукала у виразі обличчя іншої натяк на те, хто з них рухає їхні руки. Однак усі були серйозні. Лише Віолета від страху почала тремтіти. Вона різко забрала руку.

– Ти що? Так не можна! – обурилась Рита,– поверни назад.

– Я не хочу, я більше цього не хочу! Це якийсь дурний жарт! – прокричала у паніці Ві та вибігла у коридор.

У темному коридорі гуртожитку вона швидким кроком рухалася до своєї кімнати, їй здавалося, що хтось постійно ходить за нею. Це відчуття не полишало її з того моменту, коли вона вперше торкнулась дошки Віджі. Лампи миготіли. Вона забігла у ванну, щоб вмити обличчя. На мить заспокоїлась, аж раптом побачила Романа у відображенні.

– Врятуй… їх…, – промовив хлопець.

У паніці вона побігла назад до дівчат. Увірвалась у кімнату і застигла у німому крику. В кімнаті була темна постать, що посміхалась широкою моторошною посмішкою, а дівчата нерухомо сиділи над дошкою, наче вона й не відходила.

– Або ти, – промовила постать низьким скрипучим тоном, – або я, але я люблю гратися довго.

Не усвідомлюючи себе, вона взяла в руки ніж і встромила у горло Олесі, а потім Рити. Вони не кричали, не опиралися, лише попадали на підлогу, стікаючи кров’ю. Постать продовжувала задоволено всміхатися, роблячи крок до неї, як раптом в кімнату увірвалися інші студентки.

– Ми чули крики… Що ти…? – вони з жахом дивилися на картину, що постала перед очима. Олеся та Рита на підлозі билися в конвульсіях. На тілі було чимало колотих ран, а над ними Віолета в подряпинах та крові, вона досі тримала ніж тремтячими руками, відпустила лише тоді, коли приїхала поліція.

– Чому ти зробила це? – запитав слідчий.

– Щоб він не зробив гірше…

–  Або ти, або я…, – пролунав голос із тіні.

***

«У жіночій колонії одна з колишніх студенток історичного факультету, котра жорстоко убила своїх одногрупниць, наклала на себе руки. Її знайшли повішеною у камері. Психіатри досі не дійшли до спільної думки стосовно психічного стану дівчини. Інші в’язні та працівники колонії наголошували на тому, що загибла часто говорила сама з собою та винила у смерті одногрупниць якусь темну постать, яка, мовляв, ходить за нею та схиляє до смерті. Слідчі продовжують досліджувати справу, адже за останніми даними у місті спалахнули незрозумілі вбивства та спроби самогубства серед молоді. На місці подій знаходили стару дошку Віджі для спіритичних сеансів. Чи несе дошка якесь значення у справах наразі невідомо».