Бааа!..

Нестерпний біль скував тіло веригами. Вдихнула. Ковток повітря із бульканням і дряпучим піском посипався у горло. Крізь щілини опухлих повік намагалась розгледіти знайомі обриси тіні, що заступила собою тьмяне місячне світло.

─ Бааа! – розтулила скривавлені губи.

─ Шшш! – гаряче чоло накрила крига вузької долоні, торкнулась повік.

    Соломія зі стогоном підняла руку, міцно вчепилась у цупке домоткане полотно, в якому колись бабу поклали в домовину, й провалилась у чорну порожнечу…

***

Щосили стискав чарку, аби вгамувати тремтіння в пальцях. Мутними балухами обмацав пухкі груди Марині й вишкірився:

─ Наливай! І цей… зубрівку принеси з комори. Відсвяткуємо.

    Круглі щоки молодиці скрейдяніли, взялися брижами страху.

─ Романочку, що ж тепер буде?! – затулила обличчя руками. Крізь стиснуті пальці викотилось судомне хлипання.

─ Не твій клопіт! Головне – зайвого не пашталакай, – різко нахилився через стіл, схопив її за волосся і притягнув до себе. – Нікому ні слова! Чуєш?

─  Чую! Романочку, пусти!

    Відштовхнув. Хиткими ногами подибала у комору. Воліла б зараз на край світу бігти. Але ж дихає в спину. Очей не спускає. Від такого далеко не втечеш. Краще було б не знатися з ним довіку! Тільки ж клята заздрість щастю подружчиному засліпила очі й позбавила глузду. Тепер побачила, яке це «щастя». Найлютішому ворогові не побажаєш.

    Взяла пузату пляшку. Поставила поміж мисок із частуванням. Як несла йому ці наїдки – ногами землі не торкалась. Сказав, дружина на кілька днів до батьків поїхала, бо мати застудилась і поміч треба. Ледве дочекалася вечора, щоб межами перебігти до коханця. Та щойно переступила поріг – вросла в долівку, щедро покроплену кров'ю. Роман люто зиркнув з-під чорних брів, перекинув через плече загорнуте у верету тіло й хрипко процідив крізь зуби:

─ Тепер ніхто нам не заважатиме. Ладнай вечерю, я швидко впораюсь. А завтра ми з тобою поїдемо звідси. Хай шукають вітра в полі.

     Подивився їй у вічі, глухо зареготав і вийшов із хати. Зачинила двері. У вухах поминальними дзвонами бамкало відлуння його сміху…

─ Чого сидиш, як засватана? – висмикнув із липкого павутиння пекучих роздумів. – Наливай ще по чарці – і в ліжко!

    Змовницьки підморгнув. Стримуючи нудоту, що підкотилась до горла, Мариня покірно перехилила пляшку.

***

Ніч дірявила запітнілу шибку круглим оком місяця. Десь неподалік вив собака. Обережно вивільнилась із пітних обіймів розімлілого від любощів Романа й прислухалась. Вжах! Вжах! Так, ніби хтось траву косить попід хатою…

   Коли скрипнули завіси дверей і в дім зайшла висока жінка в довгій темній хламиді – Марині неначе заціпило. Тіло скувало ланцями корчу – ні ногою, ні рукою не зворухнути. Вибалушеними очима прикипіла до вродливого блідого обличчя в обрамленні чорної хустки. Непрохана гостя нахилилась над ліжком та хижо посміхнулась. Різко здійняла руку, випростала й опустила на сплячого Романа блискучий півмісяць серпа. Бризки крові розлетілись гарячим дощем. Чоловік захарчав, схопився за горло.

─ Що тобі, хлопче? – світлицею розповзався зловісний шепіт. – Болить, може? То нехай. Її кров – твоя кров, її біль – твій біль устократ. Так має бути, якщо не хотів цінувати власного скарбу. Думав, закопаєш на старому цвинтарі – і ніхто не дізнається? Живі, може, й ні. А від нас ще ніхто нічого не приховав. Звідусіль ваше зло випатраємо. Ось так!

    Серп ковзнув через груди вниз, до живота, лишаючи глибоку борозну. Напхане їжею черево репнуло, наче гарбуз. Стрічки кишок і паруючі смородом тельбухи порснули назовні. Роман судомно смикнув ногами, пустив ротом криваві бульбашки й незабаром затих.

─  Гарний твій любчик? – перевела пломеніючі гноти очей на Мариню. – Чого мовчиш? Славно розважилась із жонатим? Так приросла до його грішного тіла, що не одірвати. Ну, що ж… Нехай буде.

     Протяжно зітхнула. Дістала з торбинки на крайці ляльку-мотанку. Висмикнула голку й низько схилилась над Маринею. Вправно, з моторністю справжньої швачки, пройшлася уздовж стегна, зшиваючи докупи шкіру коханців. Скута жахом молодиця навіть не здригнулась. Тільки сльози градом посипались.

***

Сіре передсвітанкове небо ставало дедалі прозорішим. На битім шляху, біля самого лісу, де в густих заростях догнивали старі дерев'яні хрести й надгробки, бовваніла жіноча постать. У темних впадинах великих очей танцювали спалахи заграви від пожежі. Якби її воля – спалила б того нелюда ще в сповитку! Виштовхала б з материнської утроби! Щоб її онука живою лишилась…

─ Я помстилась за тебе! – торкнулась блідої щоки мертвої дівчини. – Помстилась…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Банді
Другий етап: Улюбленці Дамера
Історія статусів

02/05/24 01:30: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/24 17:00: Вибув з конкурсу • Другий етап