А воно все дивиться! Чого ж ти дивишся, кляте? Краще б справді їй послухати старих людей та й забити Це різками на перехресті. Хай би сконало. Їй до нього що? Не її ж маля, не шкода. Чи шкода таки? Все ж шкода, мабуть. Хай нечисте, хай потворне, але ж дитя. Сяк-так тримається на тоненьких ніжках та ручки з колиски до неї тягне й, ледве рухаючи тонкими губами на одутлій голові, лопоче: «Ма…». І через оте булькотюче «ма» Орися ніяк не могла наважитися.
Було у неї життя, як життя. Три дочки – красуні, чоловік роботящий та не пияка. Вранці господу порали, вдень на колгоспі робили. Руки в обох золоті були: що не посадять - росте як з води. На селі язиками мололи, що заговорена родина – біда стороною обходить. Та не оминала вона їх, а просто часу свого чекала. Загинув її красень-чоловік Микола. У зерні потонув на зерносховищі. Залишилася вона з дітками сама. Трьома малими й одним під серцем.
Горе-горем, а жити якось треба. Сховала Орися чоловіка, дев’ять днів справила, а на десятий до роботи стала. Ніколи їй було лежнем лежати. Трійко дітей їсти просять й колгоспне начальство не буде чекати поки нажуриться. Так важка й робила. В одну хвилину за живіт хапалася та думку страшну гнала, що дитинку втратить. В іншу – плекала підлу й підступну, що краще б померло. Одним голодним ротом менше.
От стало їй погано у полі. Як очі прикривала – робітниці поряд були, а як відкрила та й жахнулася. Сама вона лишилася! Й поле якесь незнайоме. Наче й на їхнє схоже, а все ж не таке. Хотіла подруг погукати, аж тут нутро їй так скрутило, що слова не вимовити. А вже коли сонце за обрій покотилося, просто у полі хлопця народила.
Додому повернулася серед ночі з немовлям на руках. Такий ґвалт здійнявся! Всім селом її шукали, а знайти не могли, наче крізь землю провалилася. Орися тільки відмахнулася тоді. Розминулися, мовляв.
Інші жінки дитинку роздивлялися. Ох, й гарненька ж яка! Й щічки рожеві! Й молочком від неї так солодко пахне! І тільки стара Одарка кинула оком на хлопчика та відвела Орисю на бік:
— Неси його на перехрестя, дівко. Й бий різками аж поки не посиніє. Може й поверне Полудниця твого сина.
Орися тоді лише стримано посміхнулася:
— Що ви мелете, бабо Одарко? А ще партійна!
А про себе подумала: «Щоб у тебе язик відсох, стара курва!».
Та тільки краще б їй послухати тоді стару! Й року не пройшло, як зрозуміла Орися, що не просте дитинча.
Не радіє синочок білому світу. Тільки кричить з ранку до ночі так голосно, так жалібно, що серце в Орисі крається. Візьме дитинча на ручки, прикладе до грудей, та не потрібно йому молока материнського. Посмокче трохи цицьку, а потім кривиться та й кидає. Картала себе Орися. Погана мати – не догодовує дитини.
Час йде, а дитинча не п’є й не їсть. Вже підгодовувати його пора, та воно тільки носа верне й кричить. Винесла якось Орися сина на двір. Тільки на хвилину відвернулася, як маля схопило якогось хробака й хутко його до рота! Й смокче аж від задоволення мружиться. Наче не хробак то, а півник цукровий! Після цього й здогадалася Орися чим сина годувати треба.
Нелюдима вона відтоді стала. Дітей в хаті зачинила й сама там закрилася. Надворі її тільки вночі бачили, як худобу ріже. Все синочка свого годувала. А той все їсть та їсть, а наїстися не може. Порізала вона й поросят, й курей, а йому все мало. Не стало у неї більше нічого. Тільки хата й синочок лишилися.
Не зрозуміла Орися як одмінок все місце у її серці зайняв. Старшу доньку одмінок з’їв – вона пробачила. Середню доньку одмінок з’їв – вона пробачила. А от коли той молодшу, найулюбленішу, на Миколу схожу, почав шматувати, не витримала. Вбігла до кімнати, де колиска стояла, та запізно вже. Тільки дитячу ніжку встигла з пащі витягти…
«Ма…ма…» - Булькотіла істота, а Орися не розуміла, як раніше не помічала – воно ж на людину навіть не схоже! Згадала вона своїх дівчаток, як ті посміхалися, й зник кудись увесь жаль.
— Гори, кляте! — Вигукнула вона й кинула сірника до облитої гасом колиски.