— Жени, бляха! — істерично верещав Славко з пасажирського сидіння. Подивившись на нього, Льоха нервово посміхнувся — пика бліда, наче в трупака, перекошена, і це колись, перший хлопець на селі, за яким бігали всі дівки. Та і зараз бігають... Але, як то кажуть — є нюанси...
Той довбень навіть пристебнувся паском безпеки... Від дурної звички не спинить ніщо! Льоха нестримно зареготав і з божевільними очима втиснув в підлогу педаль газу свого старого, іржавого "жигуля". Подивився в дзеркало заднього виду — за ними гналося ціле стадо зомбаків, включно з тими самими дівками. Льоха ніколи б не подумав що ці тварюки бігають зі швидкістю страусів. Шкода він не міг витиснути зі своєї таратайки швидкість гепарда, особливо враховуючи дорогу, точніше її відсутність. Здохляки невпинно наздоганяли, весело розмахуючи як гумовими, без кісток руками. Навіть здалося один підморгнув відсутнім оком, типу промовляючи — "Давай-давай, подивимось хто здохне першим". І відповідь була очевидною.
— Ну що там, відірвались? — спитав у Славка. Ні, не тому, що хотів у відповідь почути лавину відбірних матюків, а просто, аби переконатись що його друг не сконав від переляку.
— Заший ротяку, по саму сраку! — Такого літературного обороту, не очікував навіть Льоха. — Чого балухи вилупив? Жени! — не унімався Славко.
Машина підстрибувала разом з ними, на кожній вибоїні.
— Вийобина на вийобині! — горлав поруч Славко. — А я за нього ще голосував!
— Та нічо... Якось воно порішається...
— І всралось тобі в райцентр їхать!
— Нам вже не було чого жерти... — невпевнено намагався виправдатись Льоха.
Ця незламна чоловіча дружба, почалася з дитячого садка. Коли одного разу Славко заїхав дерев'яною конячкою прямо по писку Льохи, а потім за обідом в знак вибачення, віддав йому свою підгорілу рибну котлету.
— Ще трохи! Жени! Наче відриваємось!
На горизонті показалось рідне село і Льохина хата, в якій вони вже три місяці переживали зомбі-апокаліпсис. Після всіх подій останніх років, чимось здивувати й налякати Льоху здавалось неможливо, але як виявляється — не існує нічого неможливого... Електрика зі зв'язком дали драла, й напевно назавжди. Невідомо скільки живих людей, ще залишилось, з пару тижнів таких точно не бачили.
Жигуль різко загальмував перед хвірткою будинку, Славко з Льохою вистрибнули з машини. Сильно відірватись їм все ж не вдалось, з-за рогу виринало ненаситне, смердюче стадо мертв'яків.
— Треба було хоч пиво забрати, — заскиглив Славко, коли забіг в дім і почав барикадувати двері.
— Та вони ж тупі, пововтузяться біля хати й підуть, а ми повернемось до тачки за харчами, — заспокоював його Льоха.
Всі вікна будинку забиті, окрім єдиної, маленької квартирки, в яку зараз насторожено визирав Славко. Навіть назву йому придумав — вікно споглядань... Він завжди був романтик.
— Наче не видно... Мабуть, слід втратили! — припустив Славко.
Раптом за спиною почулось якесь шарудіння... Вони обернулись як по команді, й обомліли — в кутку причаїлась тьотя Люба — продавчиня місцевого гастронома, її поховали ще з пів року тому.
Не встигли вони навіть оком кліпнути, як тварюка стрибнула на бідолашного Славка, й притисла до підлоги своєю досі величезною вагою. Той волав, наче його вбивають, хоча що там казати — не без причини.
— Тримайся! Я зараз! — Льоха побіг до сусідньої кімнати за кувалдою.
Коли повернувся, побачив — тьотя Люба вгризається в горлянку Славка, з якої фонтаном херяче кров. Льоха замахнувся кувалдою і вдарив їй по макітрі, та одразу розкололась мов горіх, але тьотя Люба не здавалась й неспішно підвелась на ноги. Вже не живий Славко, ще рефлекторно смикався на підлозі у калюжі власної крові.
Льоха відчайдушно закричав і зі всією люттю почав орудувати кувалдою, наче Тор своїм молотом. Шматки плоті та кісток розлітались кімнатою, як конфеті. Він не спинявся, поки з тьоті Люби не залишився шматок кровавого місива, що навряд би ожив знову. А вони зі Славком, ще її труну на похоронах тягли... Невдячна сука!
Двері зовні таранили чимось важким. Вікно споглядань, також не віщувало нічого хорошого.
— От холєра
Льоха дістав зі своєї заначки пляшку "Джека Деніелса", що йому подарував на днюху, вже покійний Славко. Він беріг віскарь на якесь особливе свято... Воно настало, мать твою!
З вибитої діри у дверях вилізла чиясь напіврозкладена рука, яка незграбно лапала повітря. Льоха відкрив пляшку і відпив, навіть не відчувши смаку.
Він закріплював мотузку навколо труби опалення під стелею, та істерично реготав. Сьогодні був найкращий день, аби повіситись.
Коментарі 53