Надоїдлива, дурна рана. Аби ж кров’ю сочила, чи спухала – а ні… Ворушиться, стерво. Переповзає з литок на спину, шкіра по краях задирається назовні. Чи болить? Про біль вже не згадую, як птахи, обліплені, обжерті паразитами: живи, доки не задубієш. Сховав під сорочку – йдеш на роботу. Рана глитає сьогодні ногу? Працюєш з хати. «Заїнька, суші-Нетфлікс?». Дивишся на червону пухирчату кашу замість члена. «Дедлайни, котусику, давай вже на вихідних».
На вихідних рана заповзає на обличчя і пожирає ніс. Дихаю через сотні крихітних отворів, повітря смердить залізом. Рана схожа на вичавлений, кілька разів роздертий прищ, який до всього протикали голками і колупали нігтями, щоб витягти гнійний осередок. Обличчя навколо червоніє, голова наливається від задухи та запалення, я кілька разів непритомнію. Рана пирскає кров’ю, жадібно вдихає повітря. Живе. Здається, гнійний осередок – це я.
В дитинстві я безжально роздирав комашині укуси. З нудьги, мабуть. Пам’ятаю одне азовське літо, потріскану ванну, свої ноги, і струмочки крові, що сповзаються до зливу. Юнацтво вишкребло на зап’ястках та стегнах довгі широкі порізи: я милувався ними, наче коханими ротиками, носився з ними, потайки торкаючись, здригався від болі. Боявся, що вони щезнуть. Удар струмом? Екстатично, не моє. Кулаком, пліткою, камінням? Ні – тільки тьмяний зблиск леза, перший шок, вкид ендорфінів, і довге загоєння могли зігнати мою нудьгу.
«Заїнька» кричить, перечепившись через мене, і я змушую себе підвестись. Шкандибаю (кров заливає рота, рана нетерпляче пульсує) на кухню, хапаю ножа, озираюсь. Розпатлана, сучить ногами по мокрій підлозі, притискає руки до носа. Десь я читав, чому, помітивши чужий недолік, ми рефлекторно мацаємо те місце на собі. «Але ж з членом в мене все чудово сьогодні, га?». Ніж входить в очницю, і доки я обираю серіал, перестає тремтіти від агональних судом. Зрізаний шматок шкіри прилагоджую до рани. Збираю суші (сушіни? сушінки?) по всьому коридору і сідаю їсти. Повітря менш іржаве, бо домішується запах парфумів, тоналки та поту. Серіал годний. Я і рана задоволено урчимо.
Розумієш, рану не відібрати. Власний поріз – це єдине насправді «власне». Тривке. Постійне, дратуюче, яке вкорінюється у тіло, у життя, нагадує про себе шрамами, ниє на погоду. Залишається назавжди. Хто ще здатний на це? Яка коханка, друг, собака, почуття, місто, час? Останні розпадуться, не лишаючи по собі й гнилої купи. І дитина твоя може здохнути. І країну твою поґвалтують і перейменують. Вештаючись вокзалами, смикаєш за клаптик шкіри, надриваєш, і більше не хочеться плакати. З розмаху – долонею – на ніж – і тіло збуджується йти далі, почорнілими слизькими ногами пехати по снігу. Лискучими черевиками перетинати опен-спейс. Обіймати чергову «заїньку», завмирати від болю-млості, доки рана ворушиться десь на куприку, наче пригодоване тепле звірятко.
Інколи вона липла до тіла, яке залишалось на ніч біля мене. Липла і всотувала. Рожеві бульбашки від плоті, скалки від костей, що обглодувалися до тонкості зубочистки. Але я таке не вітаю. Скажеш – ревнощі? Гнійник, який сумує, що до закривавленої верхівки липнуть мурашки. Ха-ха. Якщо серйозно –так. Надоїдлива, дурна рана: з першої ж миті, як ти ожила з якогось посереднього надрізу, ворухнулась, сповнюючи мене шаленою, всеохопною любов’ю, ти хочеш когось ще! Моя дорогоцінна, не хвилюйся, що мені боляче, не питай, чи я ревную, я намагаюсь тобі пояснити, улюблена, солодка, лагідна, кривава, кривава, що ти – моє найбільше щастя. Якого біса тоді ти просиш лише тупих жінок? Якого хєра роздуваєш мені довбешку, коли вони наближаються?
Ти, стерво прокляте, з’явилася з моєї плоті від сраного цвяха! Сраного цвяха, підібраного на йобаній дорозі! Це я тебе створив! Я витаврував тебе для себе! Ти моя власність! Перестань повзти мені на обличчя, суко. Ми розмовляємо! Я знаю, що ти збираєшся поглинути мої очі і знову показати те місце, де нема нічого, крім крові, і мандибул, і крил, схожих на розйобані піхви! Цього разу ти не заткнеш мене, щоб сповзти і долизати суку, яка валяється в коридорі. Перестань. Повзти. Срань.
Ти заспокоїшся, ми додивимося серіал. Приповзеш мені під коліна, і лагідно воркотітимеш, випускаючи чорні згустки. І коли я нарешті доведу тобі, наскільки ти мені важлива, то мене – мене, не їх! – ти всотаєш, туди, де велетенські червоні мандибули, в солоне море плоті, кишок, крил та крові, де нарешті я стану тим, ким і мав бути. Раною.