Жили були дід та баба й не було в них дітей.
— Зроби мені, діду, ляльку, — сказала баба. — Буду її колисати замість дитини.
Дід подивився на бабу й мовчки вийшов із хати. По хвилі повернувся з грубо обтесаною колодою, до якої кривими цвяхами були прибиті сучкуваті дерев’янки.
— Тримай, — віддав він ляльку бабі.
Та поклала її до люльки, яку повісила під сволоком.
— Спи, мій синочку, — промовляла вона, гойдаючи люльку. Тихо скрипіла мотузка.
Дід подивився на це, кинув долі сокиру та й пішов геть.
— Діду, синочок сказав, що йому не вистачає ручок, — сказала вранці баба.
Вона всю ніч не спала. Її обличчя посіріло, червоні очі збуджено блищали.
— Тю на тебе, бабо! — гукнув дід. — Не мели дурниць.
— Кажу тобі, він хоче собі справжні ручки. Піди та принеси.
— Чи ти здуріла? Де я тобі їх знайду?
— Піймай сусідського малого, отого, що дражниться та краде малину.
— Ніколи!
Дід вийшов із хати, хряпнувши дверима.
— Нічого, синочок, я дістану тобі ручки, — ласкаво прошепотіла баба до дерев’яної ляльки.
Повернувся дід надвечір. Не топилася піч, не пахло в хаті хлібом. Інший запах висів у повітрі, важкий та задушливий.
— Спи, мій синочок, відпочивай, — примовляла баба до люльки.
Дід помітив на неметеній долівці темні плями.
— Що ти наробила, нещасна! — закричав він.
— Синочок отримав ручки, — радісно відповіла баба.
Дід підскочив до ляльки й побачив замість кострубатих дерев’янок пухкі дитячі руки, прибиті цвяхами до колоди. На блідій шкірі червоніли свіжі подряпини.
— Страшний гріх на душу взяла! — відсахнувся дід. — Бог тебе прокляне.
— Він мене прокляв, коли не дав дитину, — відповіла баба.
— Синочок мене обійняв, — заявила зранку баба.
— Та що з тобою? — з болем запитав дід.
— Він мене обійняв і подякував за ручки. Але тепер він хоче ніжки, щоб ходити, — сказала баба. — Принеси йому ніжки.
— В тебе вселився біс, — нажахано прошепотів дід. — Я покличу священника й урядника.
Повернувся надвечір сам.
— Не зміг, — прошепотів він, падаючи на лаву. — Не зміг їм тебе віддати.
— Синочок хоче ніжки, — сказала баба. Вона полоскотала ляльку покрученим вказівним пальцем. При світлі свічки діду здалося, що її палець обхопили дитяча долонька. Дід труснув головою.
— Де ти заховала решту? Треба сховати.
— Не твій клопіт. Синок хоче ніжки.
Цю ніч дід ночував на сіннику.
— Сусід щось підозрює. Розпитував мене, що ти в клуні опівночі шукала, — сказав він, зайшовши в хату, і завмер.
Біля печі баба водила за руку ляльку. Та заледве переставляла ніжки, перечіпалася, але намагалася йти. Дід вхопився за одвірок.
— Як? — мертвим голосом запитав він.
— Це наш синочок, — гордо відповіла баба. — Івасик.
Колода, що лишилася від зламаної блискавкою яблуні, ходила підлогою. Ляп-ляп, м’яко ступали дитячі ноги, прибиті до дерев’янки.
У цебрі під столом виднілася білява голова. Дід узяв цебро, заступ і вийшов надвір.
Вночі дід прокинувся від приглушеної розмови.
— Зроби мені… — заледве шепотів скрипучий голос.
— Так, моє сонечко, — ласкаво відповідала баба. — Я зроблю, як ти просиш.
Дід вчепився в кожуха, яким вкривався, затамувавши подих. Надворі з будки глухо загарчав пес. Протупотіли кроки, і за вікном майнула постать сусіда із сокирою та смолоскипом.
Дід кинувся до баби.
— Тікаймо, стара, сусід прийшов нас вбивати!
— Синочок нас захистить, — радісно відповіла баба, обертаючи до діда закривавлене обличчя. Замість очей на нього дивилися дві чорні діри. Дід скрикнув і вхопився за сивого чуба. У люльці заворушилася колода з дитячими ручками та ніжками. Вона уважно дивилася на діда знайомими карими очима.
— Віддай мені свої зуби, — проскрипів Івасик.
— Поріддя диявола, — прохрипів дід. — Я тебе вб’ю.
— Не чіпай його! — заверещала баба.
У двері загупали.
— Відкривайте!
Івасик заворушився і почав вилазити з люльки, ухопившись ручками за край. Ось він сплигнув на землю.
— Віддай мені свої…
Дід схопив із підлоги сокиру, замахнувся, але не встиг вдарити. Лялька скочила йому на груди й гострими кігтями, що виросли на кінцях дитячих пальців, вчепилася в обличчя діда. Дід загарчав, закрутився, намагаючись відірвати її від себе, але та все сильніше з хрускотом розривала йому рота.
Коли сусід увірвався в хату, то при світлі смолоскипа спершу побачив закривавленого діда, що лежав на підлозі в калюжі крові й ледь смикався. Біля нього на лаві сиділа безока баба й годувала груддю щось схоже на дитину.
— Віддай мені своє серце, — проскрипів Івасик до сусіда крізь скривавлені зуби.