Блискучий Вірус
— Муу, корівка, муу!
— Ммм!
— Муу, корівка, муу!
— Ммм!
Зашурхотіла цупка коров’яча шкіра, що пахла потом, луками та молоком. Хлопчик широкими стібками зшивав краї, потрапляючи циганською голкою поміж старих отворів. Тіло всередині шкіри пручалося, але дерев’яні підпірки, до яких були прив’язані його руки та ноги, не дозволяли рухатися.
— Муу, корівка, муу! — кричали діти, радісно поглядаючи один на одного.
Над чорними модринами повиснув срібний ріг молодого місяця. Ясне надвечірнє небо забарвлювалося відтінками синього, рожевого та пурпурового.
— Несіть роги!
Двоє дітлахів, розчервонілі від такої честі, принесли одноокому хлопчаку величезний ретельно вичищений череп з товстими рогами. Один ріг дивився трохи вгору. Одноокий врочисто взяв череп і почепив його на зігнутому гачку, вбитому спереду дерев’яного каркасу опудала.
— Муу, корівка, муу!
— Ммм!
Діти зібралися довкола живого опудала корови, обшитого шкірою чудового каштанового відтінку. Жовтуватий череп блідо сяяв у сутінках, що збиралися на лісовій галявині. Тіло всередині опудала вовтузилося та стогнало, через що поскрипували дерев’яні ноги та гойдався коров’ячий хвіст.
Діти заплескали у брудні долоні. Ритмічний плескіт задзвенів, здійнявся вгору до місяця.
Одноокий хлопець витягнув з-за пояса довгий блискучий ніж, який він сьогодні довго гострив. Плескіт посилився. Хтось із малюків нетерпляче вискнув.
Хлопець поволі підійшов до опудала, поклав йому на шию руку. Опудало здригнулося.
— Ммм! — залунав нажаханий приглушений стогін.
Хлопець провів ножем по пожовклому черепу навхрест. Потім нахилився і торкнувся вибитим оком кривого рога.
— Муу, корівка, муу!
Він підняв до дітей щасливе обличчя й одним плавним рухом перерізав опудалу горло. Тіло захлинулося, забулькало. З розрізу полилася кров, стікаючи коричневою шкірою аж до пуза та крапаючи на траву. Опудало сіпнулося кілька разів й затихло.
Діти заверещали, заплескали так, що потім пекли долоні.
Одноокий підставив долоню під кривавий потік. Намалював вказівним пальцем на черепі корови знак, провів долонею по обличчю через вибите око і показав дітям чорну від крові долоню.
— Берізка!
— Берізка!
— Дай нам море молока!
— Подаруй нам багато теляток і щоб корівки не хворіли!
— І щоб не хворіли, — боязко додав один з найменших, і всі засміялися.
Темрява згустилася. Старі височезні модрини втомлено хиталися, тихенько поскрипуючи. Похолоднішало й хтось з дітей мерзлякувато обхопив себе за плечі.
За командою одноокого діти відійшли на інший край галявини. Якийсь час було тихо, потім з гущавини навпроти долинув тріск та важке сопіння. З лісового мороку вийшла темна тінь й у слабкому світлі місяця перетворилася на істоту на чотирьох ногах. Вона завмерла, принюхуючись. В повітрі розчинилися пахощі хвої, смоли та трав, серед яких вибивався важкий запах крові.
Істота підійшла до опудала корови, нюхом знайшла рану й приклалася до неї. Над галявиною зазвучало важке дихання й пожадливе смоктання, неначе хтось спраглий допався до води.
— Телятко ссе, — радісно прошепотіла руда дівчина.
Діти заусміхалися, переглядаючись.
Напившись, істота підійшла до стада корів, що паслися на узліссі, й почала їх обходити. Корови повертали до неї добрі морди й товстими язиками злизували кров з морди телятка.
***
— Не люблю я їх, — чвиркнув у ріллю Орест, підганяючи лозинякою вгодовану корову, що слухняно трюхикала попереду.
— Мене від них дрижаки б’ють, — погодився Гнат. — Але корів пасти вони вміють.
— Це так, моя Квітка зроду стільки молока не давала, а густе як масло.
— Наче й граються в лісі цілий день, а проте корови доглянуті, жодна не загубилася.
— До речі, ти слідчого не бачив? Наче ж приїхав шукати зниклих людей й сам завіявся.
— Гарні пастушки, гарні. Але ж і моторошні… Куди? Куди? Ану додому!
Вгодована корова поглянула на господаря карим оком, в якому майнуло щось червоне, й замукала.
