З любові

Вогонь блискавкою метнувся з вікон назовні, прилип до порепаної фарби, подерся на купол і підпалив хреста. Менше ніж за п'ятнадцять хвилин від трьохсотлітньої церкви залишився лише порох.

У хитросплетіннях вулиць наростав запізнілий гвалт, але Кирило відчував тільки розчарування. Повернувся у смердючу хату, влігся в просякле потом ліжко, задумався.

Через кілька днів на власному порозі вмерла сусідка. Її очі ніби залили смолою, горлянка розпухла й позеленіла, в беззубому роті язик розлазився на слиз. Сині венозні ноги задерлися догори, чорними затертими п'ятами, як гімном у спеку, повзали мухи.

Коли ще через тиждень з річки виловили двох дітей, набухлих та білих, як опара на пиріжки, зв'язаних докупи колючим дротом, що глибоко в'ївся в їхні тіла, та з розпоротими й наново зашитими чорною ниткою животами, розчарування стало витіснятися злістю.

Молодик дивився на трупи й згарища, слухав дикі припущення про лихе око, бандитів та схиблених, скрушно кивав головою в такт прокльонів, а тоді йшов додому і робив своє. Відсовував перекошену шафу, спускався надщербленими сходами до сирої оброслої мохом пивниці, запалював лампаду і підступав до книги.

Обтягнута засаленою до чорноти шкірою вона не вражала товщиною, але ніколи не закінчувалася. Шерехатими, поточеними червом листками розтікалися засохлі плями. Поміж плетених в подобу тексту покручених літер бовваніли зображення монстрів, розтерзаних тіл, рослин і тварин. Лише поодинокі словосполучення піддавалися перекладу телефоном. Переважно з латини. Та цей мізер не сильно допомагав у загальному невігластві.

– Ти йолоп, – шипіли слова поруч.

Він не зважав, підбирав коріння, ловив гадів, гризунів, патрав, знімав шкури, копирсався в нутрощах. Відтворював ритуали з ілюстрацій наскільки вистачало розуміння.

Наступного дня в ставку сплила риба, а дохлі птахи навпаки пішли на дно. Вода перетворилася на киплячу ропу. Вздовж річки тягнулася бура стрічка мертвих прибережних рослин.

– Це воно? Зізнайся, прошу, я більше не можу, – чоловік махав перед кліткою надцятим варіантом, але у відповідь тільки скрегіт сміху.

На малюнку будинок, в будинку багато людей, і всі як один верещать. Не наслідок, такою була умова. Якщо виконати, щось станеться. Щось пов’язане з двома серцями, зображеними після тексту. Чергова надія.

Черговий провал. Дитячий притулок палав сильніше за церкву, комариним писком в тріскоті вогню кричали діти, але ніхто не відкрив бодай вікна. Громаду накрило чергове горе, а мета здавалася такою ж далекою.

– Цього разу я знаю, – повторював Кирило, гортаючи книгу.

– Ніт, – заперечила дівчина.

– Я ходив до іншої, до такої як ти.

Знову сміх. Настільки моторошний, наскільки ж прекрасний.

– Такої як я більше немає.

– Я знаю, тому ми тут. Але тепер я також знаю, що шукати.

І він знайшов.

Час йшов, Кирило чекав. Місяць, два, три. Не зводив очей, не міг пропустити.

– Це неможливо.

Знову ніжний вигин губ.

– Будь ласка, – благав.

Все намарно. Не дочекавшись, він різонув дівчині між ніг. Вимочив шмату, зцідив у склянку. Наколотив, випив.

Нічого.

“Треба більше. Ще крові, ще глибше”.

“Ти йолоп, – дзвенить у спогадах голос, – у відьом не буває місячних, солоденький”.

Ще далі, ще соковитіше.

В роті хлюпає, між зубами скрегоче плоть. Треба ковтати, все заради любові. Але де вона? Тільки регіт довкола і суцільне червоне.

– Господи, ох і сморід.

Погляд проти волі опустився на розчепірений труп у клітці. Калюжа на підлозі давно загусла, перетворившись на чорний розмитий наліт, подібний до того, що запікся навколо промежини.

– Смерть настала близько двох діб тому, дуже багато крові втрачено…

– Вбивство чи самогубство?

– Важко сказати. Якщо останнє, то спосіб надто екстравагантний. Прикувати себе стяжкою, щоб не мати можливості вибратися…

– Навпаки, цілком дієво. Так, щоб не було шляхів відступу. Ріжеш себе, засинаєш, помираєш від крововтрат.

– Але суть у тому, що він помер не від втрати крові, а від задухи. Не знаю, що він намагався зробити, але наш герой вдавився шматком власного члена.